Тала Княжа - Тиша, що говорить, Тала Княжа

Він глянув на неї з такою ніжністю, що Катя відчула тепло на щоках. Світлана підняла брову й усміхнулася.

— Ого, вазу? Справжній підхід, — сказала вона й повернулася до Каті. — Він завжди дарує мамі троянди, але щороку скаржиться, що вона бурчить через брак вази. Ти врятувала ситуацію.

Катя засміялася, відкусивши шматочок риби, яку замовила разом із келихом білого вина. Вино було легким, із фруктовими нотками, і вона пила його маленькими ковтками, дивлячись на Гліба й Світлану. Вони були такі різні: він стриманий, із ледь помітною різкістю, яка з’являлася, коли все мало бути під контролем; вона відкрита, яскрава, як літній день, із голосом, що змушував усіх довкола усміхатися. Але між ними було щось спільне: у поглядах, у тому, як вони закінчували одне за одним фрази, як сміялися зі старої сімейної історії про мамин торт, що одного разу не вдався.

Катя їла й слухала, і в грудях розросталося тепло не лише від вина, а від того, як природно вона почувалася поруч із ними. Світлана розповідала про ресторан, як сама вибирала кожен світильник, кожен стілець, щоб усе було живим, а не як у мережевих закладах. Гліб слухав, час до часу кидаючи на Катю погляд, той самий, що без слів казав «моя», так виразно, що вона відчувала це навіть крізь гомін ресторану.

Коли Гліб відійшов до барної стійки попросити ще води, Світлана нахилилася до Каті. Її голос став тихішим, але щирим.

— Знаєш, ти перша, кого він сюди привів.

Катя завмерла, тримаючи келих. Її очі зустрілися з очима Світлани, і в них не було ані краплі фальші.

— Я дуже цьому рада, — додала Світлана, усміхаючись. — Він не з тих, хто легко відкривається. Але з тобою він інший. Живий.

Катя відчула, як щоки налилися теплом, цього разу не від сорому, а від глибокого, спокійного щастя. Вона кивнула, не знаючи, що сказати, але Світлана, здається, й не чекала відповіді. Просто стиснула її руку, як подруга, як сестра, і повернулася до розповіді про новий рецепт, який хоче додати в меню.

Гліб повернувся з не лише водою, а й кошиком свіжого хліба з хрусткою скоринкою. Сів ближче до Каті, його коліно ненароком торкнулося її під столом так природно, що вона навіть не здригнулася. Вони продовжили розмову про маму, про те, як Світлана одного разу випадково замовила сто кілограмів картоплі замість десяти. Сміх, вино, запах трав усе змішалося в один момент, який Катя знала, що запам’ятає надовго.

Коли вони прощалися зі Світланою біля виходу, вона міцно обійняла Катю й прошепотіла:

— Приходь ще. І без нього, якщо захочеш.

Катя засміялася, кивнула, і вони з Глібом вийшли в теплий серпневий вечір. Він узяв її за руку, їхні пальці сплелися, і вони пішли до машини не поспішаючи, ніби весь Київ належав лише їм. У її сумці лежала шовкова хустка з написом «Київ», у його коробка з високою вазою для мами. А в серці Каті відчуття, що вона нарешті знайшла щось справжнє. Не лише його, не лише себе, а щось більше те, що народжується, коли двоє дозволяють собі бути разом.

— Слухай, — сказав Гліб, коли вони вийшли з ресторану. — Завтра поїдемо до мами разом? Ти вільна?

Катя завмерла. Його слова прозвучали просто, але в них було щось глибше запрошення не просто до мами, а у світ, який він тримав близько до серця. Її груди стиснуло від несподіваної ніжності, від хвилювання, якого вона не чекала. Вона ніколи не знайомилася з мамами своїх хлопців їх було небагато, і жоден не кликав її так, ніби це було природно, ніби вона вже була частиною його життя.

— Я вільна, — відповіла вона, і її голос тремтів від радості, яку вона намагалася приховати, але не змогла. — Я дуже хочу.

Гліб усміхнувся не стримано, як зазвичай, а широко, щиро. Його очі заіскрилися, ніби він сам зрадів її відповіді. Він легенько стиснув її пальці, і Катя відчула, як тепло його дотику розливається тілом.

— Тоді домовилися, — сказав він, і в його голосі з’явилася нова легкість, ніби він дозволив собі бути не лише стриманим лікарем, а просто людиною, яка радіє моменту.

Наступного ранку Катя прокинулася раніше, ніж зазвичай. Сонце ледь пробивалося крізь штори, а в квартирі пахло свіжістю й залишками вчорашньої кави. Вона довго стояла перед шафою, перебираючи сукні, торкаючись тканин, ніби шукала ту єдину, яка могла б сказати все за неї: що вона щира, що хоче сподобатися, що готова бути частиною цього дня.

Зрештою зупинилася на бежевій сукні з тонким мереживом на рукавах. Її шила подруга, і ця сукня була особливою м’яка, але елегантна, як ніжний подих осені. Катя, трохи вища за середній зріст, вирішила не ризикувати з підборами й узула світло-бежеві балетки з маленькими бантиками, що додавали їй легкості. Своє світле волосся вона трохи підкрутила, залишивши м’які хвилі спадати на плечі, і глянула в дзеркало. Її очі блищали від хвилювання, від радості, від передчуття особливого дня.

Гліб приїхав до Каті ближче до обіду. Вони зайшли до  квіткового магазину, де купили букет високих червоних троянд із довгими стеблами. Квіти пахли літом і змушували Катю всміхатися. До мами Гліба вирішили йти пішки, адже будинок був неподалік, а серпневий день радував теплом і легким вітерцем, який гнав листя тротуаром. Гліб ніс коробку з вазою, Катя тримала букет, і їхні руки час від часу торкалися, ніби випадково, але щоразу з теплом.

Тамара, мама Гліба, зустріла їх на порозі простої та просторої квартири в старому будинку з високими стелями. Вона була вродлива: висока, струнка, з коротким чорним волоссям, що обрамляло обличчя, і темними очима, схожими на очі Гліба й Світлани. Одягнена в білі брюки та чорну шовкову блузу, вона виглядала також елегантно, але без надмірної вишуканості. Її  усмішка була такою теплою, що Катя одразу відчула себе бачила себе бажаною гостею.