Борис Григоріович Херсон - Сталіна не було, Борис Григоріович Херсон

друзі осягали ази науки

і по перилах з’їжджали, сиділи на зборах обов’язкових…

Мої друзі здебільшого були онуки

розстріляних при Сталіні партпрацівників і військових.

Ми

Ми думали: Керенський і Ульянов – усі свої люди.

Той – зітлів в еміграції, той – вік в мавзолеї буде.

Тепер довідались: німець, єврей, чуваш.

Ми думали – росіянин, симбірський, наш.

Ми думали – він малюк кучерявий в зірочці п’ятикутній

або лисий гранітний засновник вітчизни могутній,

або той гімназист – з латині п’ятак, із Закону – п’ятак,

хоче щастя нам, а якого – не зрозуміти ніяк.

Ми думали – Волга впадає в Каспійське море,

знати не знали про смерть у голодоморі,

ми ж бо думали – чесний Дзержинський керує чесним ЧК

під проводом кучерявого хлопчика.

Ми ж бо думали, раз на життя пошлють в санаторій,

колони та сходи на тлі мальовничих просторів,

кисневі ванни, сестричка (балакати з нею не слід!),

з очима вівчарки, що напала на слід.

Ми ж бо думали, всі помремо, але наше велике діло

буде нетлінним і висохлим, немов тіло,

що дивилось за обрій, й бачило щось в далині…

як нас тряхануло – не прийти до тями мені!

Ми ж бо думали Русь жива, приростає Сибіром,

             в гіршому разі – Україною,

казахською широчінню, силіконовою долиною,

ще й горою біблійною – як там її – Арарат.

Думали – брат, а він і не рад, і не брат.

Вийшли на площу, а там – той же дідусь з граніту

махає рукою, усміхається, каже: фініта

ля комедіа, завіса, до виходу подають таксі,

ошатні пари сідають, роз’їжджаються по Русі.

Соцреалізм

Доярка тримає в руках груди коров’ячого вимені.

Шахтар стискає в руках молоток відбійний.

Цвіте-розцвітає підприємство чийогось імені.

Їде по полю танк – швидкий та надійний.

До ноги прикордонника ласкаво тулиться вівчарка,

паралельно в нічну даль вискаливши вузьку морду.

Перед кінцем кварталу – повсюдно запарка,

але симфонія рухається до заключного акорду.

Розпластав диригент над оркестром руки, як шуліка – крила.

Балерини – білі пачки й ніжки криві трошки.

За вічний мир на смертний бій летить ескадрилья.

Рожевощокий хлопчина їсть манну кашку з ложки.

Рости великий з дорогою душею, з куркульським обрізом,

з наймитською ненавистю, з мужицькою хитрецою,

з загартованою сталлю, з індустріальним залізом,

з українським салом і з єврейською мацою.

Рости великий і сильний, як пріснопам’ятний Голем.

Омивай глиняні ніжки в тазі з китайським драконом.

Ходи по чистому полю брудному босим і голим,

і рідна земля на кожен твій крок відгукнеться стогоном.

♦ ♦ ♦

Всю ніч хлопчиськові снилося темне, страшне підземелля:

бабуся в’яже светр з клубків чорно-жовтих змій.

У кутку зі вчорашньою газеткою похмурий батько з похмілля.

Мама б’є по руці і каже: Не смій!

Морський офіцер розпікається на сусідку-товарку,

виструнчений з кортиком, що їй до нього?

І сусідка сміється, і просить у нього цигарку,

і розстібає халат, і це, це – страшніше всього.

Хлопчик знає – моряк завалить сусідку на ложі, авжеж!

бракує канапи – стоїть на козлах матрац.

І якщо зараз прокинутися, хлопчик побачить все те ж.

Отже, потрібно ще раз прокинутися – хоча б ще раз!

♦ ♦ ♦

Приходимо з роботи. Тонкою цівкою з крана

тече вода. Завтра вставати рано.

Завтра вставати рано. Що буде завтра – хто знає?

Вийдеш, глянеш на небо – жодної зірки немає.

Ні іскорки в небі, ні білого місяця-блюдця.

Щури скребуть у підпіллі, мордами в стінку б’ються.

Ми мріями прірву в пам’яті засипаємо,

і, сподіваючись на славне минуле, – засинаємо.

♦ ♦ ♦

Хіба ти не пам’ятаєш? Це він осторонь стояв!

І сьорбав, стоячи, з миски, озираючись по сторонах.

Не скажу вам точно, але здається мені, він з’їдав

частину того, що належало нам на паях.

Вечорами його забирали. Кажуть він сидів за столом

з завкультчастю, з яким колись корешував.

А на загальних роботах так ледве рухав кайлом.

Та й тачку котити – це тобі не ловити ґав.

А потім нас вивантажували з баржі на дощаний причал,

і він по дорозі завівся з конвойним – так, з нічого.

Потім його рвали собаки. А він, як дитина, кричав.

Сміявся конвой. І ми теж реготали з нього.

♦ ♦ ♦

Береженого Бог береже,

Зануреного в думки конвой стереже,

Ось, в кожусі стирчить як грибок,

Мерзне на вишці сторожовий,

А зверху дивиться Вічний, Живий

Бог, милосердний Бог.

Прожектор обмацує сніги,

Прожектор знає, де вороги,

Пес чує їх за версту.

А тому не втекти врагу

Ні по глибокому снігу в тайгу,

Ні в імлі – назустріч Христу.

Та чиясь душа виблискує так

у зенітному промені, як літак,

І здригнеться сержант, ось, бач:

Сам він помер, і той утікач

Відійшов, й на небо йде навпростець

І сяє мученицький вінець

На чолі історії, а тому

Можна забути, хто вороги,

Ось вівчарка тулиться до ноги,

І скиглить, і гарчить в пітьму.

♦ ♦ ♦

Господи, це Тебе виводили, коли розсвітало,

на галявину біля табору. Тобі давали лопату

і наказали – копати. Тайгове літо цвіло-розквітало.

Ти придивлявся до автомата

в руках конвойного. Смерть приходить