Анна Нікош - Мій Лев, Анна Нікош

Катя повернулася додому з легкою втомою і ще більшим теплом у серці. В квартиру ввійшла  із відчуттям, ніби вперше стала собою.

Вона щойно знімала куртку, коли у двері подзвонили. І навіть без вічка здогадувалась , хто це.

— Привіт, — мовив Олексій, стоячи на порозі з якоюсь нервовою рішучістю.

— Щось сталося з Матвієм? — Катя напружилась.

— Ні. Він в порядку. Спить у мами. Я приїхав… з тобою поговорити.

Він пройшов у коридор, не чекаючи дозволу. Як колись.

— Ми з тобою маємо вирішити ситуацію, — почав він, знявши шапку. — Це ненормально. Дитина росте без батька і матері під одним дахом. Це не повноцінна сім’я, Катю.

— Повноцінна родина — це не двоє людей в одному будинку. Це двоє людей, які люблять і поважають одне одного, — спокійно відповіла вона.

— А ти думаєш, він цього не відчуває ? Що наше розлучення не завдасть йому травм? Що він не буде питати, чому тато з мамою не разом?

— Нехай питає. І я скажу йому правду: що ми розійшлись, бо любов — це не зради й брехня. А повага, довіра і вибір. Щоденний. І я більше тебе не вибираю, Олексію.

Він зітхнув, ступив ближче.

— Ти справді віриш, що хтось полюбить тебе з дитиною? Що він залишиться, коли побачить, як це — виховувати чужого сина? А коли Матвій захворіє - чи залишиться цей твій поруч?

— Він уже це бачить. І не тікає. А ти — мав шанс. Але не оцінив, розтоптав його сам.

Він мовчав. На мить здавалося, що його очі потемніли. Вперше за довгий час Катя не боялась цього погляду. Вона виросла. І більше не хилилась перед чужими істериками.

— Я тебе все одно люблю, — кинув він нарешті. — Просто ще не зрозумів, як жити без тебе.

— А я вже навчилась, — тихо сказала вона. — І повертатися — не збираюсь.

Олексій стояв мовчки ще кілька секунд, потім розвернувся і пішов, грюкнувши дверима.

Катя закрила замок. Уперше без тривоги. І знала: вона зробила це. Вистояла.