Анна Нікош - Мій Лев, Анна Нікош

Коли Олексій сказав, що хоче взяти Матвія на тиждень до своєї мами в село, Катя спочатку напружилась. Вона не настільки довіряла колишньому після тривалого  нервового розлучення. Але дитина світилась від ідеї погодувати курей, кататись на візку з дідом і спати під теплою бабусиною ковдрою. Відмовити було б егоїзмом.

— Якщо щось — одразу дзвониш, — суворо сказала Катя на прощання, всовуючи синові до кишені старенький телефон.

Вдома було надто тихо. Навіть холодильник дзижчав голосніше, ніж зазвичай.

Лев прийшов за годину — як і обіцяв. Приніс із собою термос з кавою і блиск в очах.

— Збирай речі. Тільки теплі. Без питань. Довіряєш?

Катя зупинилась на мить. А потім… кивнула. І вже за півтори години вони їхали за місто.

Турбаза була в лісі — біля озера, оточеного золотими кронами дерев. Маленький дерев’яний будиночок із каміном і терасою. І жодного зайвого шуму.

— Це казка, — прошепотіла Катя, коли ввійшла. — Як з кіно.

— Я хочу, щоб у тебе було щось тепле в спогадах. Без болю. Лише приємні емоції.

Він розпалив камін, зварив чай, постелив плед на дерев’яній підлозі. Вогонь тріщав, а Катя, згорнувшись калачиком, дивилась, як танцюють язики полум’я.

— Ти така красива, коли не стримуєшся, — сказав Лев, сідаючи поруч.

Вона не відповіла. Лише поклала руку йому на груди. Відчула ритм серця. Той ритм, який хочеться чути ночами, знаючи — він поруч.

Його пальці ковзнули по її щоці. Торкнулись шиї, волосся, плеча.

Коли він поцілував її, це було не просто бажання. Це була вдячність. Повага. Довга тиша, яка нарешті дочекалась слів.

Він знімав її одяг обережно, наче це була річ безцінна. Кожен дотик — благоговійний. Катя тремтіла не від холоду — від емоцій, які затоплювали її хвилею. Вперше за довгий час вона не думала про нікого, окрім себе. І нього.

Їхні тіла злилися у русі, що нагадував танець. Повільний, пристрасний, справжній. Вогонь у каміні спалахував яскравіше, ніби не міг залишитись осторонь.

— Я твоя, — прошепотіла вона, стискаючи його спину. — Тепер — точно.

— Ти в мені з першої секунди. Як подих. Як правда.

Ніч обіймала їх. А за вікном в нічному небі світили зорі — мов нове життя опускалось м’яко, лагідно, невідворотно.