Анна Нікош - Мій Лев, Анна Нікош

Катя довго стояла в тиші, спершися спиною об двері. Її серце билося не від страху — від сили. Вперше за роки вона не сумнівалася у собі. Вперше не шукала в чужому голосі підтвердження, що все правильно. Вона знала.

На кухні ще парувала чашка недопитого чаю. Вона поставила її в раковину, пройшлася квартирою. Тиша була лагідна, майже домашня. Але водночас — надто глибока. Без Матвія, без його голосу, сміху… І Катя раптом зрозуміла, що їй не вистачає ще чогось. Когось.

Лев.

Вона взяла телефон і довго дивилась на екран. Потім написала:

“Я знаю, що ти зайнятий. Але , можеш приїхати? Просто… побути поруч.”

Він не питав, чому. Не дзвонив. Через 15 хвилин подзвонив у двері.

Катя відчинила. Лев стояв, як завжди, простий, трохи зніжений у своїй стриманості. Але в його погляді було те, чого вона так потребувала зараз — спокій.

— В тебе все добре? — запитав він, і в цьому «добре» було більше ніж у будь-яких обіймах.

Вона мовчки кивнула і пригорнулась до нього. Просто так. Ні слова. Її тіло памʼятало його тепло. Його запах. Безпеку.

Він пригорнув її до себе. Вони сіли на диван. Катя поклала голову йому на плече, а пальці ковзнули по його долоні.

— Колишній знову приходив? — тихо спитав Лев.

— Так. Сказати, що я чиню неправильно. Що ніхто не полюбить мене з дитиною. Що не витримає. Що піде.

Лев на мить стиснув її пальці. Потім притягнув до себе ближче.

— А я залишусь, — прошепотів він.

Катя підняла голову, їхні погляди зустрілись. Її очі світились якоюсь новою ніжністю — не тією, що народжується з пристрасті, а тією, що народжується з віри.

— Залишся зі мною сьогодні? — запитала вона.

Він не відповів. Просто зняв куртку і пішов за нею в спальню. Вони роздягалися повільно, майже мовчки, ніби знімали з себе не одяг, а вчорашні страхи. Катя тремтіла, але не від холоду — від того, що дозволила собі бути коханою. Не з необхідності, не з жалю, не з минулого — а з любові.

Лев торкався її ніжно, мовби вперше. Хоча обіймав її вже раніше, цього разу щось було інакше: вони вже не ховались ні від оточуючих, ні один від одного. Її тіло довіряло йому. Її душа вже обрала його.

Коли вони лежали в ліжку, втомлені, але щасливі, Катя провела пальцем по його грудях.

— Я не знаю, що буде далі, — прошепотіла.

— Я теж. Але знаю, що хочу бути з тобою. І з Матвієм. Якщо дозволиш.

Катя усміхнулась, затиснувши цю відповідь десь між ребрами. Там, де пульсує життя.

— Дозволяю, — сказала вона. — І навіть з нетерпінням чекаю цього «далі».