Лоран Доріан - Холодний Принц , Лоран Доріан

Розділ XII. Шлях і прихисток

Мілея сиділа в машині поруч із ним. Темна, майже безмовна подорож вела їх через село і далі, у серце гір. За вікном — гілки дерев, що скидають сніг, і гірські схили, що немов вбирають сонце. Машина котилась повільно, зупиняючись лише там, де дорога ставала настільки вузькою, що тільки одне колесо могло вміститись між скелями.

Принц сидів за кермом, його маска не зраджувала жодної емоції, а карі очі, що іноді промелькочували крізь її тріщини, не відводились від дороги. Тиша між ними була незвичайно важкою, як камінь. Мілея не могла не відчувати, як це місце, як сама машина, як ця тиша, несуть її кудись, куди вона ще не була готова.

— Ви не скажете мені, хто ви насправді? — запитала вона після години мовчання, відчуваючи, як зростає її зацікавленість і тривога.

Принц не відповів одразу. Він злегка похитнув головою, але його погляд залишався спокійним.

— Я — те, що ти бачиш. Мандрівник, який шукає відповіді.

Мілея не стала допитуватись більше. Вона відчула, що зараз не час для запитань. Її серце билося швидше, коли вони наближались до гір. Із кожним кроком вона все більше відчувала, що тут, на цих висотах, щось велике, що важко збагнути.

І ось нарешті, перед ними з’явився замок. Величезні кам’яні стіни височіли, мов непробивний мур, а між ними — великі ворота, які стояли відкритими, наче чекали їхнього прибуття. Замок здавався як частина цих гір — він був неприродно старим, мов самі гори.

Принц зупинив машину перед ворітьми. Вийшов першим, і Мілея, відчуваючи себе так, ніби переступала межу, також вийшла. Вона зупинилась на мить, оглядаючи замок, що стояв на краю скелі, величезний і таємничий. Погляд зупинився на чорних вікнах, що дивились у нікуди.

— Це місце, де можна знайти спокій, — сказав він, ледве повернувшись. Його голос був спокійний, але в ньому звучала якась особлива важливість.

Мілея не відповіла. Вона просто кивнула, спостерігаючи, як він веде її через величезні ворота, в яких крились потаємні коридори, що вели до самого серця замку.

І ось вони опинились всередині. Тут було холодно. Велика зала, освітлена лише кількома свічками, тінями облямувала кам’яні стіни. У повітрі висіла тиша, і кожен крок лунав зловісно.

Мілея підійшла до вікна, що виходило на безкрайні гори. Замок був мовчазний, самотній, і в ньому не було відчуття дому. Щось тут було інше.

Принц не зупинявся. Він пройшов повз неї, не кажучи ані слова, ніби звик до цієї тиші.

— Що це за місце? — тихо запитала вона.

Принц обернувся, і в його очах відбилась одна-єдина емоція — важка, мов камінь.

— Це моя в'язниця, моя свобода, і моє минуле. І тепер це твоє місце, якщо ти захочеш залишитись.

Мілея не відповіла одразу. Вона стояла, відчуваючи, як щораз більше розуміє — це місце стало частиною її долі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍