Ірен Кларк - Гра без правил, Ірен Кларк

9

Лана

Наступного ранку я прокинулася від того, що телефон розривався від дзвінків.

— Бляха, що за херня… — пробурмотіла я, намацуючи його рукою.

Дивлюся на екран — Ден.

Я скинула виклик і перевернулася на інший бік. Через хвилину він набрав знову.

— Ден, якщо ти зараз не скажеш мені, що виграв для мене мільйон у лотерею, то я приїду й особисто тобі…

— Лано, збирай сраку і вали сюди, — без зайвих слів перебив він.

Я піднялася на лікті.

— Щось горить?

— І ще як. Твої друзі в гівні по самі вуха.

Я остаточно прокинулася.

— Де ти?

— В ангарі на південній промзоні.

— Буду за сорок хвилин.

Я скинула ковдру й миттєво піднялася. Десять хвилин на душ, п’ять на одяг і ще п’ять, щоб запхати в себе каву, бо інакше когось уб’ю.

Вийшла з квартири, стрибнула в машину й натиснула на газ.

Коли я приїхала на місце, Ден уже чекав біля входу.

— Нарешті, — він обірвав мене на півкроці й жестом покликав за собою.

Я пройшла всередину і… охрініла.

В ангарі стояли три розстріляні машини. Вони були схожі на шматки металобрухту. У повітрі ще пахло гаром і паленим.

— Що за нахер? — Я глянула на Дена.

— Учора вночі хтось спробував забрати партію зброї, — спокійно пояснив він.

— Яку зброю?

— Ту, що належала Максу. Він хотів провезти її тишком, про це ніхто не знав, але сама бачиш…

У мене всередині все похололо.

— Ти серйозно?

— Абсолютно. Вантажник один залишився живий. Але він зараз у такому стані, що довго не проживе.

Я провела рукою по обличчю.

— Хто це зробив?

— Є варіанти?

Я мовчки глянула на нього.

— Воронов?

Ден знизав плечима.

Я зробила крок назад, втупившись у розбиті машини.

— Це війна, — пробурмотіла я.

Ден засміявся.

— Вітаю, Лано. Ти тепер не просто охоронець, а учасник бойових дій.

Ден ще щось бурмотів про мої нерви й схильність встрягати в лайно, але я вже не слухала. Я витягла телефон і знову набрала Макса. Гудки.

— Давай, бери слухавку, гад…

Нічого.

Я спробувала ще раз.

І ще.

Нічого.

— Бл*ть! — Я мало не жбурнула телефон у землю.

Ден глянув на мене з цікавістю.

— Не відповідає?

Я глибоко вдихнула.

— Ні, Ден, він просто грає у мовчанку, а я стою й вивчаю дзен.

— Я би не здивувався, — фиркнув він.

Я розвернулася й попрямувала до машини.

— Куди ти?

— Якщо він не відповідає, значить, все ще хуже чим могло бути.

Ден усміхнувся.

— Ох, Лано, твоє бажання встрявати в проблеми ніколи не перестане мене захоплювати.

Я показала йому середній палець і сіла в авто.

_______________

Біля будинку Макса було тихо. Занадто тихо.

Я вийшла з машини й, грюкнувши дверима, підійшла до входу. Постукала.

Ніхто не відповів.

Постукала сильніше.

Все одно тиша.

Я вже хотіла вирвати двері з корінням, але тут неподалік з’явився один із його людей.

— Лано?

— Ага, я. Де бос?

Той знітився.

— Ем… ну, він…

— Не сміши мене, а говори, бо, клянусь, у мене сьогодні нерви не гумові.

Він почухав потилицю.

— Він… поїхав.

Я спохмурніла.

— Що значить “поїхав”?

— Значить, що взяв свої речі й звалив на якийсь час.

Я глибоко вдихнула й повільно видихнула, щоб не послати когось нахер.

— І коли він повернеться?

— Ми… не знаємо.

Я витріщилася на нього.

— Та ви знущаєтесь?

Хлопець безпорадно розвів руками.

— Він просто наказав нам не встрявати й не говорити тобі.

Я відвернулася, щоб не бачити його ідіотське обличчя, бо зараз реально когось ударю.

Макс, курво, що ти наробив?

Я мовчки розвернулася й попрямувала назад до машини.

_______________

За десять хвилин я вже стояла перед Дімоном, якому навіть не треба було питати, що сталося.

— Він звалив, — сухо сказала я.

Дімон тихо вилаявся.

— І що будемо робити?

Я вперлася руками в стегна.

— А ми нічого. Я не маю наміру бігати за Максом, як шмаркатий пацан. Якщо він не хоче розповідати, що накоїв, то нехай розгрібає сам.

Дімон підняв брову.

— Ти реально вмиваєш руки?

— Ага. Якщо, звісно, ти зараз не розкажеш мені, що саме твій дружбан такого зробив, що Воронов готовий рознести його в пил.

Дімон витримав паузу, дивлячись на мене.

Я дивилася у відповідь.

— Говори, — холодно сказала я.

Дімон витримав паузу, скривився, потім подивився на мене так, ніби реально зважував, чи воно мені треба.

— Лано, слухай, може, ти просто відступиш?

Я витріщилася на нього.

— Це зараз що було? Пропозиція стати страусом, засунути голову в пісок і зробити вигляд, що нічого не відбувається?

Дімон зітхнув.

— Просто якщо ти в це влізеш, дороги назад не буде.

— Бл*ть, Дімон, або кажи, або я зараз тебе розтрушу так, що всі секрети самі повискакують.

Він потер обличчя, випив залишки віскі й нарешті видав:

— Макс кинув Воронова.

— В сенсі кинув?

Дімон кивнув.

— У них був договір. Макс мав провести через свої канали партію товару Стаса. Дуже велику. На кілька мільйонів. Воронов йому повністю довірився.

— І що?

Дімон зморщився.

— А те, що товар зник.

Я кліпнула.

— Що значить “зник”?

— Ой, бл*ть, Лано, та ти ж знаєш, як у нас усе працює! Макс завантажив товар, машини виїхали — і все. Товару більше нема, водія теж. Вони або закопані десь у лісі, або взагалі в іншу країну втекли.

Я відчула, як у мене сіпнувся м’яз на щоці.

— І хто це зробив?

— От у тому й справа. Ніхто не знає. Воронов думає, що це Макс.

— А Макс що думає?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍