Ірен Кларк - Гра без правил, Ірен Кларк

8

Лана

Прокинулась я від того, що хтось, не дуже церемонячись, гатив у двері так, ніби намагався винести їх разом із рамою.

Я відкрила одне око, перевірила час. Восьма ранку.

— Бл*ть… — простогнала я, заривалася глибше в ковдру, сподіваючись, що воно, хто б там не був, просто звалить.

Але стукіт не припинився.

Більше того, хтось уже натискав на дзвінок, і тепер він розривав мені мозок своїм пронизливим “ДЗЗЗЗЗЗ!”.

— Якого хера?! — вишипіла я, злізла з ліжка, заплутавшись у ковдрі, мало не вбилася об власні капці, але все ж допленталася до дверей.

Різко смикнула ручку і вперлася поглядом у…звісно ж, Дена.

— Ти ще живий… — буркнула я, відходячи вбік.

— Доброго ранку, сонечко, — розцвів у посмішці він і, навіть не чекаючи запрошення, зайшов усередину.

Я втомлено потерла обличчя.

— Ден, якщо в тебе немає для мене нової інформації, то забирайся нахер.

— О, а ось і подяка за мою жертовність! — він театрально приклав руку до серця. — Я, значить, усю ніч збирав дані, поки ти тут спала, як принцеса, а тепер навіть чашку кави мені не запропонують…

Я кинула на нього дуже красномовний погляд.

— Кухня праворуч, каву знайдеш сам.

— Ти така гостинна, просто слів немає, — пробурмотів він, але все ж пішов до кухні.

Я попленталася слідом.

— Ну? Що ти накопав?

Ден увімкнув кавоварку, відкрив холодильник, ніби був тут у себе вдома, і тільки потім розвернувся до мене:

— Воронов — не та людина, з якою хочеться зв’язуватися, Лано.

Я присіла на стіл і склала руки на грудях.

— Дякую, капітане Очевидність. Що ще?

— Кажуть, Стас дуже злий на Макса. Стас довірив Максу роботу і той не впорався. Тепер Максу доведеться відповісти.

— Оху*ти.

Ден зітхнув.

— Оху*ти — це ще м’яко сказано. Якщо це правда, то дуже скоро почнеться війна.

Я відпила кави, не відводячи погляду від стіни.

— Макс, с*ка така, вирішив мені про це не говорити…

Ден усміхнувся.

— О, нарешті до тебе дійшло.

Я зітхнула, відпила кави й піднялася.

— Дякую, Ден.

— Ага. Будь ласка. Тільки не роби дурниць, добре?

Я хмикнула.

— Ніяких дурниць. Я просто збираюся трохи розтрясти деякі питання.

Він глянув на мене з підозрою.

— Лана…

— Все, все, можеш йти, я зрозуміла.

Я штовхнула його до дверей, поки він знову не почав мене повчати.

Але щойно зачинила двері, як видихнула й витягла телефон.

Так, Максе, поговоримо ще раз. І цього разу ти мені все розкажеш.

Дзвонити Максу одразу було дурною ідеєю. По-перше, він мене пошле. По-друге, я ж себе знаю — можу зірватися й наговорити зайвого. Тому спершу я вирішила трохи розвантажити голову.

Зробила собі ще кави, поставила ноутбук на стіл і пробіглася поглядом по новинах. Звісно ж, ніхто й словом не обмовився про перестрілку. Значить, усі, кому треба, тримають язики за зубами.

Ну що ж, тоді я теж поки що почекаю.

Але довго чекати не вийшло.

Ледь я допила каву, як у двері знову почали гамселити.

Я закотила очі.

— Ден, якщо ти забув свою совість, то можеш іти нахер, — крикнула я, підходячи до дверей.

— Лано, відкривай, — голос належав не Дену, а Максу.

Я застигла на секунду, а потім пирхнула.

— Ого, які люди. А я думала, тобі похрін на мене.

— Відкривай, поки я не виламав двері, — його голос був спокійним, але я знала, що це означає: він на межі.

Я відчинила й сперлася плечем на дверну раму, склавши руки на грудях.

Макс стояв переді мною, у звичному темному костюмі, з незворушним виразом обличчя. Тільки щелепа трохи напружена — значить, щось його таки зачепило.

— Чого тобі? — спитала я.

— Давай без цирку. Можна зайти?

— А якщо я скажу «ні»?

— То зайду сам.

Я зітхнула й відступила вбік.

Макс увійшов, повільно оглянувся, ніби оцінював обстановку, а потім повернувся до мене.

— Ти сунула ніс у мої справи.

Я пирхнула.

— А ти, значить, не сунув мене у них?

Він примружився.

— Про що ти?

— Воронов злий на тебе, — я схрестила руки на грудях. — Що ти встиг натворити?

Макс мовчав.

— От і я про те, — продовжила я. — Ти мовчиш, як риба. Думаєш, що зможеш розрулити все сам?

— Це не твоя справа.

— Ой, тільки не починай! — Я закотила очі. — Це не моя справа, це мене не стосується, бла-бла-бла… А нічого, що мене ледь не пристрелили через твої «справи»?

Макс глянув на мене холодно.

— Ти взяла цю роботу сама.

— Тому що довіряла тобі! — Я стиснула кулаки. — А тепер виявляється, що ти мені не говориш половини!

Він важко видихнув.

— Лано, це складніше, ніж тобі здається.

— Ага. А ще складніше мені це слухати, тому що ти, с*ка, завжди такий самий. Думаєш, що можеш вирішити все сам.

Він мовчав.

Я зітхнула й потерла обличчя.

— Добре. Не хочеш говорити — не треба. Але я не буду сидіти склавши руки.

— Це попередження?

— Це факт, — я глянула йому прямо у вічі.

Макс ледь помітно стиснув щелепу, але нічого не сказав.

— Як знаєш, — холодно кинув він і рушив до виходу.

— Як знаю, — повторила я, дивлячись йому вслід.

Щойно двері зачинилися, я видихнула.

Ну все, тепер мені точно доведеться копати самій.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍