Борис Гуменюк - Вірші з війни

Коли бій закінчився

Вони відійшли прихопивши своїх трьохсотих

А двохсотих і важку зброю залишили нам

Я підійшов до того місця де він лежав

Де він мав би лежати

Де я його поклав

Він мене чекав

Так

Він чекав на мене

Він тримав широко розплющеними очі

І чекав

Я закрив йому очі

Забрав його зброю

Я не зміг торкнутися його кишень

Я пам'ятав чому вчив старий солдат-інструктор

Тож поклав йому на груди чотири стріляні гільзи

Які залишили після тих чотирьох пострілів

Яка з них його

Нехай вибере сам

Після усього таке відчуття

Наче вже не залишилося межі

Яку не було б перейдено

Дивне це відчуття…

75.01.7014

«Сивий» — «Кармелюку»

«Сивий» — «Кармелюку». «Сивий» на дроті. Як справи, братику? Краще не питай. Іду до Бердянська. Хочу вбити суддю. Ти хочеш вбити їхню честь? Так. А заодно начальників міліції, СБУ і прокурора. Ну, начальника міліції і прокурора у цій країні мріє убити, либонь, чи не кожен громадянин, але їхню честь? Якби їхня честь мала честь, вона сама б застрелилася. Шо, все так погано? Ше гірше, братику. Поки батальйон стояв у Бердянську, вони мали хоч якийсь страх, а коли «Азов» перебрався до Маріуполя, ці тварі знову за старе взялися. Знову заказні кримінальні справи, знову кришування наркоторгівлі і повій, знову узаконення рейдерства, знову хабарі і розгул злочинності в лавах правоохоронців. Ну, але це я як би ще розумію. Менти і заказухи, судді і хабарі — це як би синоніми. А зараз — просто державна зрада. Ми відловлюємо сепарів, іноді — ризикуючи життям, передаєш їх мусорам, а ті через суд чи якось там ще їх відпускають! Жартуєш? Які тут, на хер, жарти?! Бердянськ симпатизує нам відсотків так на 95. Приходить жіночка, приносить фотографію. На фото її колишній в обнімку зі «Стрєлком» і ще п'ятеро мєсних мудаків, усі при стволах, так звана освободітєльная армія юга у складі стрелковської банди. Через тиждень телефонують люди, кажуть — засікли трьох з цієї фотки, сидять на косі, бухають віскар і тьолок лапають. Ну, ми розвід групу з «Азова» — і по бікіцеру, на косу, ментам ні гу-гу, шоб не злили інформацію. Приїжджаємо, придивляємося — точно, вони. Беремо лагідно, щоб не зіпсувати нікому шкуру і відпочинок людям — люди ж бо навкруги — у кожного за поясом по стволу, в кишені по гранаті. Вивозимо подалі, знімаємо інформацію про контрабанду морем зброї з Росії, куди підвозять бойовиків, дізнаємося графік, за яким причалюють ворожі катери, накриваємо два склади зі зброєю, а потім викликаємо СБУ і ментів, і з рук в руки передаємо офіційній владі усіх трьох цілих і неушкоджених, без жодної подряпинки. І шо? Суд їх відпускає! Виявляється, ми порушили їхні права під час затримання! Усі троє на волі, знову сидять на косі, трахають тьолок. бухають віскар, нагло либляться і розказують, скільки вони наших пацанів під Слов'янськом поклали. На хера ви взагалі віддавали їх мусорам? Вивезли б подалі в море, мішок на голову, камінь до ніг — і шубовсть. Відтепер тільки так і будемо робити. Дай прізвища судді і прокурора. Повісимо на сайт. Не поможе вішати на сайт. Їх, гадів, просто треба вішати.

***

«Тополя» — «Кармелюку». Ало! Бачу, тобі не дуже зручно розмовляти? В слухавці замість твого голосу суцільні вибухи і пальба. Та є трохи! Сепари пішли в атаку! Чув ти зі своїми унсовцями зараз в «Айдарі»? Хотів запитати — як там? Як тут?! Тут — війна! Вчора з нашого боку 38 трьохсотих і 10 двохсотих! Скільки сьогодні — ще не знаю! Пауза. Передзвони! Не зручно розмовляти! Просто на нас пре танк! Треба з РПГ його прибрати! А то подавить пацанів на хрен! Того дня у них 30 трьохсотих і 8 двохсотих. Так наче легше, коли позначаєш цифрами наших загиблих пацанів. Чиїхось синів, чоловіків, батьків. Не можу це коментувати. Хочеться кричати.

***

«Малий» — «Кармелюку». Привіт, братику. Привіт. Але ж ти свиня. Був у «Донбасі» — нє, шоб провідати старого бойового товариша. Старий, по-перше, я не знав, шо ти в «Донбасі», тоді не знав, а, по-друге, ми були одна нога тут — друга там, так би мовити, стрельнули по москалику — і на базу. Та ладно. Шо там у вас? У нас — гаряче. Але я зараз не там. Я — вдома. Під Артемівськом посікло трохи осколками. Сильно посікло? Та так. Пару подряпин. Ротний відправив додому на тиждень-два. Полікуватися. Полікуєшся тут. Аякже. Шо сталося? Поїхали вчора в Зарваницю, на прощу. Помолитися, сили набратися. Божої благодаті. А там сидить на інвалідному візочку в білій вишиванці мале дев'ятнадцятирічне хлопченя, напівпаралізоване, рука, нога і половина обличчя віднялися. Був у «Добровольчому Українському Корпусі» під Карлівкою, разом з Ярошем. Як поперли на них сепари, як вальнули по них з РПГ, його товаришу півчерепа знесло, а його так осколками посікло — півтіла паралізувало. Подивився я на нього — дитина, мамця з ложечки годує, обтирає слину, такий напав на мене туск! Соромно стало за свої подряпини. Повернувся додому, позривав свої бинти, жінка в крик, завтра назад повертаюся. А тут сусіди надвечір поприходили. Подивитися на долбойоба-героя. Журяться. Бачте, забрали воріженьки у нас Крим, де ж ми тепер дітей оздоровимо перед новим навчальним роком, вибирають — Хорватія чи Болгарія. Я ненавиджу їх. І їхніх дітей теж ненавиджу.

***

«Мольфар» — «Кармелюку». Шо у тебе з голосом, братику? Горе у нас, брате. Шо сталося? Пригадуєш того пацана, був у нас в 24 сотні, весь час ходив у навушниках, слухав музику і сам підспівував? Ну, того, якому ти тоді в лютому припер арбалета, бо він казав що мріє стати снайпером? А, пригадую. Сьогодні ми його втратили. Він таки став снайпером. Чимало на його рахунку вати, чимало виграних дуелей у ворожих снайперів, а сьогодні і на нього знайшовся снайпер. Вальнув так, що хлопчина перелетів через мішки з піском і зробив у повітрі сальто.