Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

справи сякий-такий заробіток, але я маю більше, ніж вимагають мої потреби. Це саме те, що я завжди планував робити. Й ось я тут, їжджу з одного кінця графства до другого, з півночі на південь, на схід до Слайґо, а тоді знову на захід. Я через раз почуваюся вуличним торговцем, а люди не можуть платити за те, що я пропоную. Учора я приїхав додому до пацієнтки в Баллінаморі й не взяв жодної плати, крім милої пісні від найстаршої доньки. Родина із сімох душ у двокімнатній хаті. Наймолодша, дівчинка шести-семи років, уже кілька днів не могла встати з ліжка. Я виявив, що вона не хвора. Вона була голодна — така голодна, що не мала сил рухатись. У тій родині від усіх зосталися тільки шкіра та кістки. У мене тридцять акрів землі в Ґарва-Ґлібі, яких ніхто не обробляє, і на ділянці стоїть порожній будинок доглядача. Я сказав батькові, чоловікові на прізвище О’Тул, що мені потрібна людина, яка її обробляла б, і якщо він уважає, що здатен на це, то посада його. Цю пропозицію я зробив згарячу. Не хочу ні обробляти землю, ні брати на себе відповідальності за забезпечення цілої сім’ї. Проте чоловік заридав і спитав, чи може він розпочати вранці. Я дав йому двадцять фунтів, і ми вдарили по руках. Перш ніж поїхати, я залишив вечерю, яку зібрала мені того ранку Бріджид (там було більше харчів, ніж мені потрібно), і згодував маленькій дівчинці шматок хліба з маслом. Хліб із маслом. Кілька років медичної підготовки й науки, а дитині просто був потрібен хліб із маслом. Віднині я братиму із собою в поїздки разом із сумкою медика яйця й борошно. Гадаю, харчі тут потрібніші, ніж лікар. Не знаю, що робитиму, коли натраплю на наступну родину, що вмиратиме з голоду.

Я з клубком у горлі припинила читання й перегорнула сторінку, а там знайшла ще одну сумну оповідь про лікарську роботу в Дромагайрі. Він писав: «Одна жінка, схоже, більше хотіла, щоб я одружився з її донькою, ніж вилікував її. Привертала увагу до її витончених рис, рожевих щік і ясних очей, хоча все це було наслідком занедбаних сухот. Боюся, вона вже довго не проживе. Та я пообіцяв повернутися з ліками, які полегшать її кашель. Мати була мов не при собі від радощів. Здається, вона не розуміє, що я не завітаю до цієї дівчини».

Томас розповідав, як Бріджид Ґаллагер злилася на Ірландське республіканське братство, активним членом якого він залишався. Бріджид уважала Братство винним у загибелі Деклана та зростанні присутності «чорно-брунатних», британської поліції, по всій Ірландії. Томас «відмовився сперечатися з нею на цю тему. Я не можу вмовити її змінити думку так само, як не можу ігнорувати власну думку. Я все одно прагну свободи та звільнення ірландців, хоч і не розумію, як нам цього досягти. Моє почуття провини майже так само сильне, як моє прагнення. Безліч тих, хто бився під час Повстання, тих, кого я вважаю друзями, сидить у Фронґоху, що в Уельсі. А в душі я розумію, що маю бути з ними».

Він із любов’ю писав про Оїна. «Він для мене — світло у віконці, крихта чогось кращого в житті. Я попросив Бріджид вести моє господарство, щоб мати змогу подбати про неї та хлопчика. Вона не мала рідних, до яких можна було б завітати. Цим ми з нею були схожі. Самі-самісінькі в усьому світі. У неї є сестра в Америці. Але її батьки та брат давно мертві. Бріджид — єдина родичка, яка залишилася в Оїна, та я буду йому як рідний і постараюся, щоб він знав, ким були його батьки й чим є Ірландія».

«Він був мені як батько», — казав Оїн. Я відчула приплив ніжності до меланхолійного Томаса Сміта і стала читати далі. Наступний запис він зробив кілька місяців по тому. У ньому він розповідав про О’Тулів, про діяльність нового наглядача та про своє вдоволення тим, скільки ваги набрали діти. Писав про перші слова Оїна, як він біг до нього, щось лепечучи, коли той повертався додому. «Він почав називати мене „тато“. Усвідомивши, що він каже, Бріджид жахнулася й кілька днів голосно проплакала. Я спробував запевнити її, що Оїн каже „док“[13]. Але вона вперто не бажала, щоб її втішали. Я почав навчати малого вечорами. Тепер він досить чітко каже „док“, а Бріджид називає „бабуня“, що викликає в неї легесеньку усмішку».

Писав про те, як перед самим Різдвом 1916 року випустили останніх, як він висловився, ірландських борців за свободу. Поїхав до Дубліна, щоб провести їх додому, й зауважив, як їх зустрічали, як там змінилися люди. «Коли ми крокували вулицями наступного дня після Великодня, твердо налаштовані підняти повстання та спровокувати конфлікт, люди глузували з нас і відряджали йти битися з німцями. Тепер же вони вітають хлопців із поверненням так, наче вони їдуть додому героями, а не баламутами. Я цьому радий. Можливо, настрої народу змінилися достатньою мірою, щоб стали можливими реальні зміни. Мік, певно, так і вважає».

Мік? Майкла Коллінза друзі знали як Міка. Знімок, який я бачила, наштовхнув мене на думку, що Томас Сміт добре знав його. Цей щоденник був справжньою скарбницею, і я замислилася, чому Оїн не віддав мені його значно раніше. Він же знав, що я загрузла в пошуках інформації про події, які Томас Сміт, очевидно, знав зблизька.

Мої повіки стали важчати, а серце ще не відійшло від дивного емоційного навантаження, викликаного поїздкою до Баллінаґара. Я вже мала намір відкласти книжку вбік, але тут її сторінки перегорнулися, відкривши останню. Замість щоденникового запису на її пожовклому папері виднілися чотири строфи. Без заголовка, без пояснення — просто поезія, написана почерком Томаса Сміта. Звучала вона схоже на Єйтса. І перегукувалася з ним, хоча я ще ніколи її не бачила. Я замислилася, чи не можуть то бути вірші про жінку, яка втопилася в озері, вірші, які згадував власник цукерні того ранку, коли я туди зайшла. Я прочитала їх, а тоді перечитала ще. У рядках було стільки туги й страху, що я не могла відвести очей від сторінки.

З води тебе дістав і

На ліжко вклав своє,

Донька заблудла часу,

Минулого, що є.

Кохання із мани зросло,

Пустило парость в серце-камінь,

Підозри всі перемогло,

Обітниць крові прагнуть храми.

Та чую