Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

сльози, відколи Оїн помер, а Ірландія не втамувала мого болю. Утім, тепер це відчуття змінилося. У ньому були нотки радості та вдячності, і сльози відчувались інакше, хоч я, як і раніше, не могла їх стримати.

Я перевернула конверт над маленьким письмовим столом, так само як зробила це місяць тому біля ліжка Оїна. Книжка, важча за інші предмети, вислизнула першою, а довкола неї запізнілими думками затріпотіли світлини. Я відкинула конверт, і він важко впав, ударившись об край столу з негучним «бум». Зацікавившись, я підібрала його й сягнула всередину. Під м’яку підкладку втрапив перстень і застряг у кутку. Я звільнила його й побачила витончену смужку золотої філіграні, що розширювалася довкола блідої камеї на агатовому тлі. Перстень був прегарний і давній (поєднання, що п’янить усякого історика), і я надягнула його на палець, тішачись тим, що він підійшов, і шкодуючи, що Оїн не може сказати мені, кому він належав.

Імовірно, перстень належав його матері, і я взяла старі світлини, щоб поглянути, чи є він у неї на руці на котромусь зі знімків. На одному фото Енн засунула руки до кишень свого сірого пальта, на другому — обхопила ними Декланове передпліччя, а на решті вони були або поза кадром, або невидимі.

Я заново перебрала їх усі, торкаючись облич, які існували до мого обличчя. Зупинилася на знімку Оїна. Від погляду на його нещасне маленьке личко й волосся з чітким проділом, у мене на очах забриніли сльози, а серце розчулилося. Старий ввижався мені в дитячому обличчі з його випнутим підборіддям і скорботними вустами. Єдиним кольором на фотографії була давність, і я могла лише здогадуватися, яке яскраве в нього було волосся та які блакитні були його очі. Дідусь мав сніжно-біле волосся, відколи я його знала, але стверджував, що раніше мав таке саме руде, як до нього — його батько, а після нього — мій батько.

Я відклала Оїнів знімок і, оглянувши інші, ще раз зупинилася на фото Томаса Сміта з моєю бабусею. Його не було зроблено одночасно зі спільним знімком їхньої трійці: Енн, Томаса й Деклана. Енн мала інакшу зачіску та одяг, а на Томасові Сміті був темніший костюм. Тут він здавався старшим — щоправда, я гадки не мала, чому. Ознак старіння в нього не було: волосся темне, голова непокрита. Можливо, річ була в тому, як він тримав плечі, або ж у серйозності його пози. Знімок був дещо перетриманий, і на сукні Енн не було видно деталей, а їхня шкіра дістала перловий відтінок, який так часто трапляється на дуже давніх світлинах.

У стосі були фотографії, яких я не бачила. У ніч смерті Оїна мені завадив напад болю, що мучив дідуся. Тепер я зупинилася на знімку розкішного будинку зі скупченнями дерев по його краях і мерехтливим клаптиком озера віддалік. Я придивилася до пейзажу й водойми. Вона була схожа на Лох-Ґілл. Треба було взяти знімки із собою до Дромагайра. Тоді можна було б запитати Мейв про будинок.

На іншій світлині довкола Томаса й Енн в ошатному бальному залі стояла компанія чоловіків. Деклана на знімку не було. У центрі — огрядний усміхнений чоловік, який однією рукою злегка обіймав за плечі Енн, а другою — Томаса. Енн із подивом на обличчі утупилася в камеру.

Я впізнала цей погляд: його часто ловили на моєму обличчі під час автограф-сесій. Цей погляд свідчив про ніяковість і невіру в те, що хтось узагалі може захотіти зі мною сфотографуватися. Я вже навчилася краще контролювати вираз обличчя й вичавлювати із себе професійну усмішку, але взяла собі за правило не дивитися на жоден знімок із тих, які моя піарниця регулярно надсилала мені після таких заходів. Якщо я чогось не побачу, це не змусить мене засумніватися в собі.

Я продовжила вивчати світлину, раптом зосередившись на чоловікові, який стояв поруч із Енн.

— Ні, — видихнула я. — Не може бути.

Я зачудовано дивилася на знімок.

— Але це так.

Чоловік, який обіймав Енн за плечі, був Майклом Коллінзом, лідером руху, що привів до Договору з Англією. До 1922 року його фотографій було дуже мало. Усі чули про Майкла Коллінза і його тактику партизанської війни, однак який він має вигляд, знали лише його наближені, ті, хто працював пліч-о-пліч із ним, саме тому короні було важче його заарештувати. Та коли Договір було підписано і він почав агітувати ірландський народ за його прийняття, чоловіка зняли на камеру, зберігши знімки в анналах історії. Я бачила ті кадри: той, де він саме виголошував промову, емоційно здійнявши руки, а також знімок, де він був у командирській формі. Це був день, коли британці здали замок — символ британського панування в Дубліні протягом попередніх ста років.

Чудуючись, я подивилася на світлину ще якусь мить, а тоді відклала її вбік і потягнулася до книжки. То був щоденник, старий, заповнений охайним косим почерком; нахил у ньому відзначався красою, яка часто властива давнім рукописним рядкам. Я гортала його, не читаючи, тільки перевіряючи дати. Записи було зроблено з 1916 по 1922 рік, часто хаотично, з перервами на місяці, а то й на роки, після яких оповідь починалася знову. Почерк був однаковий у всій книжці. Жодних кривульок, жодного закреслення; ніяких чорнильних плям чи вирваних сторінок. Кожен запис завершувався ініціалами «Т. С.» унизу сторінки, ото й усе.

— Томас Сміт? — промовила я сама до себе. Це був єдиний підхожий варіант, але мене здивувало те, що щоденник лікаря опинився в Оїна.

Я прочитала перший запис, датований другим травня 1916 року. Поки я читала про Великоднє повстання й загибель Деклана Ґаллагера, мій жах і подив невпинно наростали. Прогорнувши ще кілька записів, я прочитала, як Томас намагався знайти Енн і примиритися зі втратою друзів. Запис за той день, коли Шона Мак-Діармаду було страчено в Кілмейнгемській в’язниці, вичерпувався словами: «Сьогодні вранці загинув Шон. Коли страти припинилися на кілька днів, я думав, що його, можливо, помилують. Але його також забрали. Одне втішає: я знаю, що він цьому радів. Він помер за свободу Ірландії. Так оцінив би це він сам. Але я можу лиш егоїстично вважати це жахливою прикрістю. Страшенно за ним сумуватиму».

Він писав про те, як повернувся до Дромагайра після навчання в медичній школі Університетського коледжу Дубліна та як намагався започаткувати практику в Слайґо та графстві Літрім.

Люди тут такі бідні, що я не уявляю, як міг би мати з цієї