Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

В. Б. Єйтс

Я йшла, пильнуючи увсебіч, і хоч відчувала клубок у горлі, проказувала маршрут від Мейв, так, ніби виконувала григоріанський хорал. Зрештою, я дісталася Баллінаґарського цвинтаря й церкви, що стояла над могилами, мов вартовий. Вона стояла серед порожніх полів, а за нею прилаштувався священницький будинок. За компанію їй правили самі лише нескінченні кам’яні мури Ірландії й купка корів. Я зупинилася на порожній стоянці перед церквою й вийшла в не дуже теплий червневий день — хоч в Ірландії й було літо за календарем, але насправді воно ще не настало, — почуваючись так, наче знайшла Голгофу й побачила Ісуса на хресті. Зі сльозами на очах штовхнула тремтливими руками величезні дерев’яні двері й зайшла до порожньої каплиці, стіни та дерев’яні лави якої були просотані благоговінням і пам’яттю. Від високої стелі відлунювали тисяча хрещень, незліченні смерті й сила-силенна союзів, давніших за дати на могилах поблизу.

Церкви я обожнювала так само, як обожнювала цвинтарі та книжки. Всі вони — знаки людяності, часу, життя. У стінах церков я не відчувала ні осуду, ні провини, ні тяжкості, ні страху. Я знала, що мій досвід рідкісний, і, можливо, так склалося через Оїна. Він завжди ставився до релігії з повагою й водночас із гумором; це чудернацьке поєднання цінувало добро, а все лихе розглядало в контексті. Мої стосунки з Богом були так само безхмарні. Якось я чула, що наше бачення Бога тісно пов’язане з тим, хто розповідав нам про Нього. Наше уявлення про Бога часто відображає наше уявлення про цих людей. Мені про Бога розповідав Оїн, а позаяк я любила й цінувала Оїна, я любила й цінувала Бога.

У школі я вивчала католицизм, завчила його катехизми, історію й засвоювала це вчення так, як опановувала інші предмети, залишаючи собі ті речі, що відгукувалися в мені, й відкидаючи те, що не заходило в душу. Черниці нарікали, що релігія — не шведський стіл, із якого можна обирати лише окремі страви. Я ґречно всміхалася й подумки не погоджувалася. Саме цим і є життя, релігія та навчання. Низкою виборів. Якби я намагалась одночасно проковтнути все, що мені показували, я надто швидко переїла б, а смаки перемішалися б між собою. Тоді вже ніщо не мало б сенсу як таке.

Поки я сиділа у старій церкві, де, можливо, молилося не одне покоління моїх предків, де проказували молитви, де розбивалися та зцілювалися серця, усе це на одну коротку мить набуло особливого значення. Релігія набула сенсу, хай лише як контекст для боротьби життя та смерті. Церква була пам’ятником історії, засобом зв’язку з минулим, який утішав людей у теперішньому, так само як і мене.

Я піднялася схилом за церквою до цвинтаря, що простягнувся на пагорбі. Із нього було видно шпилі та в’юнисту дорогу, яку я щойно подолала. Одні надгробки були перекинуті або вгрузли в землю; інші так понівечив лишайник та час, що я не могла розгледіти там ані імен, ані дат. Деякі ділянки були нові, огороджені камінням і наповнені пам’ятними дрібничками. Новіші ділянки, відносно недавні смерті, оточували цвинтар по краях — ніби від смерті розходилися брижі, як від кинутого в озеро каменя. Їхні позначки були чисті, мармур — гладенький, а імена на них легко читалися. Мейв попереджала мене, що часто цвинтарі в Ірландії є сумішшю давнього й нового, а могили об’єднують сімейні зв’язки, навіть якщо родичі жили кілька століть тому. На Баллінаґарському цвинтарі більшість могил, особливо тих, що були вище на схилі, стояла посеред трави, наче скам’янілі гноми й гобіти, визираючи із заростей і ваблячи до себе.

Своїх рідних я знайшла під деревом на краю однієї з давніших його частин. За надгробок правив високий прямокутний камінь із вигравіруваним на ньому прізвищем «Ґаллагер». Трохи над ним значилися імена — Деклан і Енн. Я дивилася, неймовірно зворушена, і торкнулася напису. Було там видно й роки їхнього життя, 1892–1916, і мені страшенно полегшало на душі: Мейв усе ж таки помилялася. Деклан і Енн загинули разом, як я й гадала. Я опустилася на коліна, відчуваючи запаморочення та піднесення й сумніваючись, що зможу встояти на ногах. Нараз зрозуміла, що розмовляю з ними, розповідаю їм про Оїна, про себе, про те, як для мене важливо їх знайти.

Виговорившись, я зіп’ялася на ноги та знову торкнулася каменя, вперше зауваживши могили довкола нього. Ліворуч стояв менший надгробок, також із прізвищем Ґаллагер. На ньому було видно імена «Бріджид» і «Пітер», але не дві пари дат. Пітер Ґаллагер, Декланів батько, помер до загибелі Деклана з Енн, а Бріджид пішла з життя якийсь час по тому. Оїн ніколи мені про це не розповідав. А може, я ніколи не розпитувала. Я знала: коли він покинув Ірландію, його бабусі вже не було на світі.

Я так само торкнулась імен Бріджид і Пітера, подякувавши прабабусі за те, що виховала Оїна, зробила з нього людину, яка любила мене й так дбайливо про мене піклувалася. Напевно, Бріджид любила його так само сильно, як він мене. Мусив же він десь цього навчитися.

Купчилися хмари, і вітер покусував мене за щоки, підказуючи, що час повертатися. Коли я розвернулася, щоб піти, мені впав у око надгробок неподалік від Ґаллагерів, чи, може, потьмяніле ім’я, що розтягнулося на темному камені. Там було написано «Сміт», і це слово було так близько до землі, що літери почасти затуляла трава. Я завагалася, думаючи, чи не належить могила Томасові Сміту, похмурому чоловікові в костюмі-трійці, чоловікові, якого Оїн любив як батька.

Я відчула дотик однієї дощової краплі, а потім — ще однієї, і небеса зі стогоном і гуркотом розверзлися, випускаючи із себе люту зливу. Я забула про цікавість і рушила вниз схилом, петляючи між пам’ятниками, які тепер блищали, й обіцяючи каменям, що повернуся.

***

Тієї ночі, діставшись готелю в Слайґо, я перебрала свою валізу в пошуках речей із замкненої шухляди Оїна. Манільський конверт я взяла з собою, скорившись раптовому пориву — головно тому, що Оїн дуже наполягав, щоб я прочитала книжку, — та я майже не думала про неї, відколи він помер. Я була надто згорьована, щоб зосередитися, надто втомлена, щоб шукати інформацію, надто відсторонена, щоб робити ще щось, окрім намагань опанувати себе. Та тепер, коли я побачила могили прабабусі та прадідуся, мені захотілося згадати їхні обличчя.

Я замислилась, як давно їх востаннє хтось згадував, і мені знову стисло груди. Я стримувала