Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

— Мені дев’яносто два, — підказала Мейв. — Моя мати дожила до ста трьох. Моїй бабусі було дев’яносто вісім. Прабабуся була така стара, що ніхто просто не знав, скільки їй років. Ми були раді з того, коли нарешті того старого луб’я не стало.

Я пирснула зі сміху, але замаскувала це стриманим кашлем.

— Дай-но я на тебе погляну, — попросила вона, і я слухняно підвела на неї погляд.

— Аж не віриться. Ти достоту така, як вона, — зачудувалася Мейв.

— Як Оїнова мати?

— Як Енн, — підтакнула вона. — Це просто моторошно.

— Я бачила світлини. Неабияка схожість. Та мене дивує, що ви пам’ятаєте. Ви ж, певно, були геть маленькою дівчинкою, коли вона померла.

— Ні, — вона захитала головою. — О ні. Я добре її знала.

— Мені сказали, що Деклан і Енн Ґаллагер загинули 1916 року. Оїна виховала бабуся, Бріджид, Декланова мати.

— Ні-і-і, — заперечила вона, хитаючи головою й розтягуючи це слово. — Енн повернулася. Зауваж, не відразу. Я пам’ятаю, як про неї говорили після повернення. Ходили певні чутки… здогади про те, де вона була. Але вона повернулася.

Я приголомшено витріщилася на стареньку і, затинаючись, проказала:

— Д-дідусь мені не розповідав.

Вона опустила погляд і замислилася над цим, киваючи та п’ючи свій чай, а я ковтала свій, поки моє серце шалено калатало: я почувалася зрадженою.

— Можливо, я заплуталася, — тихо мовила вона. — Не дозволяй собі сумніватися через теревені якоїсь старої.

— Це було давно, — зауважила я.

— Так. Давно. А пам’ять — штука дивна. Вона нас розігрує.

Я кивнула, заспокоєна тим, що вона так легко відмовилася від свого твердження. Якусь мить вона здавалася надзвичайно певною, і її впевненість похитнула мою.

— Їх поховано в Баллінаґарі. У цьому я певна.

Я кинулася діставати із сумочки блокнотик і олівець.

— Як туди дістатися?

— Ну що ж… Звідси туди можна довгенько йти пішки. Або швидко доїхати. Може, хвилин за десять чи менше. На головній вулиці рушай на південь — отам, бачиш? — Вона показала в бік вхідних дверей. — Так ти навпростець вийдеш із міста. Пройди кілометри зо три. Зверни на розвилці праворуч і рушай далі, ой… ще десь із пів кілометра. Тоді звертай ліворуч. Пройди ще трішки. Тоді ліворуч від тебе буде церква — церква святої Марії. Там, за нею, і цвинтар.

Я припинила писати, коли вона сказала звернути праворуч.

— Хіба ці вулиці не мають назв?

— Ну, це не вулиці, люба. Це дороги. А місцеві просто знають. Якщо загубишся, спинись і запитай когось. Він знатиме, де церква. А ще завжди можна помолитися. Бог завжди чує наші молитви, коли нам потрібна церква.

15 травня 1916 року

Поїздка до Дромагайра із закутаним і прикріпленим до підніжки автівки тілом Деклана вийшла найдовшою в моєму житті. Бріджид уперто не розмовляла, а малий був невтішний, наче відчував чорноту нашого відчаю. Висадивши їх біля Ґарва-Ґліба, я повіз Деклана на поховання до отця Дарбі. Ми провели його в останню путь у Баллінаґарі, поряд із батьком. Я купив надгробок, який поставлять, коли дороблять гравірування. Якщо Енн, як я і боюся, загинула, ми поховаємо її поряд із Декланом, а надгробок у них буде спільний. Так побажали б вони самі.

Я повернувся до Дубліна, хоча шлях до міста був тяжкий. Британська армія оголосила військовий стан, і всі дороги заблокували вояки з бронемашинами. Я показував свої папери й сумку медика, і мене врешті-решт пропускали. Лікарні заповнені постраждалими повстанцями, вояками й цивільними. Передусім цивільними. Потреба в таких, як я, досить велика, тож мене пропускали там, де інших завертали.

Я обшукував трупарні й лікарняні морги: на Джервіс-стріт, в університетській лікарні, в лікарні сера Патріка Дана, навіть у жіночій лікарні, де, як я чув, зібралися на моріжку бунтівники після капітуляції. На Мерріон-сквер було зведено тимчасовий польовий шпиталь, і я також сходив туди, попри те що там не залишалося нікого, крім людей, які мешкали в будинках поблизу. Вони сказали мені, що поранених і мертвих забрали, а куди — вони достоту не знають. Чутки про масові могили для невпізнаних мерців на цвинтарях у Ґласневіні та Дінсґрейнджі змусили мене випрошувати в заклопотаних землекопів імена, яких ті не могли назвати. Я спізнився, казали вони й додавали, що списки загиблих складуть і врешті опублікують в «Айріш таймс», хоча ніхто й не знає коли.

Я обшукував вулиці, йдучи вздовж вигорілих оболонок величних колись будівель на Секвілл-стріт і сунучи крізь нескінченний попіл, подекуди ще досить гарячий, щоб розплавити моє взуття. На Мур-стріт, де я знайшов Деклана, люди то входили до напіврозвалених житлових будинків, то виходили з них. Один із них, розташований просто в центрі, дістав прямий удар. Він обвалився всередину, і його уламками лазили діти в пошуках дров і чогось на продаж. Тоді я побачив шаль Енн — яскравого трав’яного кольору, такого як її очі. Коли я востаннє бачив Енн, вона щільно закутала в неї плечі й заправила її у спідницю, щоб не заважала. Тепер шаль була на дівчинці й майоріла на вітрі, як ті прапори-триколори, що їх ми підняли над головпоштамтом як переможні завойовники. Тепер ті прапори зникли, були знищені. Достоту як Деклан і Енн.

Знетямившись від страху та втоми, я підбіг до дівчинки й наказав їй розповісти, де вона знайшла шаль. Вона показала на камінці в себе під ногами. У дитини був відсутній погляд і старі очі, хоч їй не могло бути більше п’ятнадцяти.

«Вона лежала тут-таки, під цеглою. На ній є маленька дірочка. Та я залишу її собі. Це був мій будинок. Тож тепер вона моя». Дівчинка випнула підборіддя так, наче я збирався зірвати з неї шаль. Може, я так і вчинив би. Натомість я провів решту дня на купі повалених брил і стін, перебираючи уламки в пошуках тіла Енн. Коли сонце сіло, а мої зусилля так нічого й не дали, дівчинка зняла із себе шаль і віддала мені.

«Я передумала. Можете взяти її собі. Можливо, це все, що зосталося від вашої жінки». Я не стримав сліз, а її очі, коли вона розвернулася й пішла, вже не були такі старезні.

Завтра я повернуся до Дромагайра й поховаю шаль поряд із Декланом.

Т. С.

Розділ 3

Украдене дитя

Тож, дитя людське, ходи

До природи і води,

Пліч-о-пліч із фейрі йди,

Втямиш ти вряди-годи, скільки в