Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

здебільшого не мають надгробків. Надгробки коштували грошей, а грошей не мав ніхто. Там просто ставили позначки. Рідні знають, хто є хто.

— Але… Я йому рідна, але й гадки не маю, — аж надто емоційно вихопилося в мене. Очевидно, дався взнаки джетлаг[11], занурення у смерті предків і багато питань без відповіді.

— Я зателефоную Мейв. Вона майже п’ятдесят років працювала секретаркою в парафії Кілланаммері, — помітивши мої страждання, запропонувала жінка і співчутливо глянула на мене. — Може, є якісь церковні записи, які ви могли б проглянути. Якщо хтось щось і знає, достоту це Мейв.

Вона взяла слухавку й набрала телефон по пам’яті, ніяково позираючи то на мене, то на стос книжок у себе на столі.

— Мейв, це Дейрдре з бібліотеки. Книжка, на яку ти чекала, доступна. Ні, не ця. Та, що про мільярдера-поганця. — Дейрдре мовчки закивала, хоч її співрозмовниця й не могла знати, що з нею погоджуються. — Так-так. Я в неї зазирнула. Тобі сподобається. — Вона перевела погляд на мене і знову його відвела. — Мейв, у мене тут жінка. Аж із Америки. Каже, що в неї родичі із цих місць. Я тут подумала, чи нема якихось парафіяльних записів, на які вона могла б поглянути. Їй конче треба дізнатися, де їх поховано.

Вона знову кивнула, цього разу скрушно, і я здогадалася, що Мейв каже Дейрдре те, що вона вже знає.

— Можете поїхати до Баллінамора, — мовила Дейрдре, відвівши від рота слухавку, мовби Мейв наказала їй негайно повідомити це мені. — Там є генеалогічний центр. Може, там допоможуть. Ви зупинились у Слайґо?

Я здивовано кивнула.

— Тут насправді нема де оселитись, якщо тільки не винайняти кімнати в маєтку над озером, але більшість людей навіть не знає, що він там є. Його не рекламують, — пояснила Дейрдре.

Я хитнула головою, показуючи, що теж не знала, і Дейрдре передала це Мейв.

— Прізвище — Ґаллагер. — Вона трохи послухала. — Я їй скажу.

Вона знову відвела слухавку від рота.

— Мейв хоче, щоб ви принесли їй книжку про мільярдера й випили з нею чаю. Каже, що ви можете розповісти їй про свою родину, а їй, можливо, щось спаде на думку. Вона стара як світ, — шепнула Дейрдре, прикривши слухавку, щоб Мейв не почула її слів. — Але пам’ятає все.

***

Жінка відчинила двері, перш ніж я встигла постукати. Волосся в неї було тонке та легке й оточувало її голову сивою хмаркою. Окуляри Мейв, що мали чорну оправу з мою долоню, були ширші за її обличчя. Вона, закліпавши, поглянула на мене крізь них блакитними очима і стиснула нафарбовані губи кольору фуксії.

— Мейв? — Раптом я збагнула, що не знаю її прізвища. — Перепрошую. Дейрдре не назвала мені вашого повного імені. Можна звати вас Мейв?

— Я тебе знаю, — сказала вона, і її чоло, вже й так помережане рівчаками й долинами, мов топографічний план, наморщилося ще сильніше.

— Справді?

— Справді.

Я простягнула руку для привітання.

— Мене прислала Дейрдре.

Вона не взяла руки, а відступила й жестом запросила мене ввійти.

— Як тебе звати, дівчинко? Те, що мені знайоме твоє обличчя, ще не означає, що я пам’ятаю твоє ім’я.

Вона розвернулася й пошкандибала до кімнати, явно очікуючи, що я піду слідом. Так я і зробила, зачинивши за собою двері. Приміщення пахло вільгістю, пилом і котячою шерстю.

— Енн Ґаллагер, — сказала я. — Я Енн Ґаллагер. Це в мене, гадаю, своєрідна подорож у пошуках свого коріння. Тут, у Дромагайрі, народився мій дід. Я була б дуже рада дізнатися, де поховано його батьків.

Мейв подибала до накритого для чаювання маленького столика, що стояв біля двох високих вікон, які виходили на зарослий сад, але, коли я назвала своє ім’я, різко спинилася, наче геть забула, куди йшла.

— Оїн, — мовила вона.

— Так! Оїн Ґаллагер був моїм дідом.

Моє серце шалено забилося. Я ступила кілька кроків, не знаючи, чого Мейв хоче: щоб я сіла до столу попити чаю чи щоб і далі стовбичила. Кілька секунд вона геть нерухомо стояла до мене спиною. Її маленька постать в обрамленні денного світла завмерла: вона чи то згадувала, чи то щось забула — що саме, я не знала.

Я чекала, коли Мейв звернеться до мене з наказом чи запрошенням, сподіваючись, що вона не забуде, що пустила до своєї оселі незнайомку.

Я злегка прокашлялася.

— Мейв? — озвалася я.

— Вона казала, що ти прийдеш.

— Дейрдре? Так. А ще вона передала вам книжку.

Я дістала книжку із сумочки і ступила ще кілька кроків.

— Не Дейрдре, дурепко. Енн. Енн сказала, що ти прийдеш. Мені потрібен чай. Ми вип’ємо чаю, — забурмотіла вона і знову заворушилася. Сіла до столу й очікувально поглянула на мене. Я подумала, чи не знайти мені приводу, щоб відмовитися від чаювання. Нараз я стала почуватися так, наче потрапила до роману Діккенса і тепер чаюю з міс Гевішем. Мені не хотілось їсти старезний весільний торт і пити «Ерл Ґрей» із запорошених філіжанок[12].

— О, дуже люб’язно з вашого боку… — ухилилась я від прямої відповіді й поклала книжку про мільярдера-поганця на найближчий до себе столик.

— Оїн так і не повернувся до Дромагайра. Мало хто повертається. Знаєш, це має свою назву. Це звуть прощанням по-ірландськи. Але ти тут, — заговорила Мейв, не зводячи з мене погляду.

Я не встояла перед принадністю імені Оїна. Поставила сумку біля стільця навпроти Мейв і плавно сіла. На блюдце з печивом чи на тарілки й філіжанки у квіточку я намагалася не дивитися. Якщо я чогось не знатиму, це мені не нашкодить.

— Наллєш чаю? — манірно спитала вона.

— Так. Так, охоче це зроблю, — відказала я, затинаючись і намагаючись згадати, коли почувалася більш ніяково, тому що я американка. У голові зароїлися безладні думки про етикет: я намагалася згадати, що робити найперше.

— Міцного чи слабкого? — запитала я.

— Міцного.

Тремтливими руками я притримала маленьке ситечко над філіжанкою й наповнила її на три чверті. Оїн завжди віддавав перевагу чаю. Я вміла подавати чай.

— Цукор, лимон, молоко? — спитала я.

Вона пирхнула.

— Нічого.

Я закусила губу, приховуючи свою вдячність, хлюпнула трохи чаю у свою філіжанку й пошкодувала, що немає вина.

Мейв піднесла чай до губ і байдужо почала пити, а я наслідувала її приклад.

— Ви добре знали Оїна? — спитала я, коли ми обидві поставили напої на блюдця.

— Ні. Навряд чи. Він був набагато молодший за мене. Той іще малий шибеник.

Оїн був молодший за Мейв? Оїнові на момент смерті було майже вісімдесят шість. Я спробувала порахувати, що