Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

Неспокій пілігримських душ.

Іти за ними слізно просить,

Йти за водою обіруч.

Не йди, кохана, до води,

Тримайся берега, не моря.

По плесу йти не зможеш ти,

Сміх хвиль розлучить нас на горе.

Я перегорнула сторінку й побачила зворот шкіряної палітурки книжки. Більше там нічого не було написано. «Неспокій пілігримських душ». Єйтс писав про пілігримську душу у своєму вірші «Коли Ви, сива й сонна». Але це був не Єйтс, я була в цьому певна, попри те що поезія була прекрасна. Може, Томас Сміт просто був від неї в захваті й хотів її запам’ятати. А може, ці слова належали йому.

— Не йди, кохана, до води, тримайся берега, не моря. По плесу йти не зможеш ти, сміх хвиль розлучить нас на горе, — прочитала я знову.

Уранці я відвезу Оїнів попіл до Лох-Ґіллу. Й озеро його забере. Я м’яко згорнула книжку й вимкнула лампу, а тоді притиснула до грудей зайву подушку з ліжка, почуваючись як ніколи самотньою. Тоді хлинули сльози, зчинився цілий потоп, а мене ніхто не міг витягнути з води та вкласти у своє ліжко. Я ридала за дідусем і за минулим, яке померло, а ще відчула себе забутою, коли вітер відмовився мене забрати.

11 липня 1916 року

Сьогодні Оїнові виповнився рік. Він — хлопчина усмішливий, здоровий і вдоволений. Я раз по раз ловлю себе на тому, що спостерігаю за ним, захопившись цілковитою невинністю й незаплямованим духом дитини. А ще тужу за днем, коли він збагне, що втратив. У перший час після Дубліна він хотів до матері й плакав за нею. Його ще не було відлучено від грудей, і він прагнув утіхи, що її не могла дати жодна інша жінка. Та тепер він уже не проситься до неї. Сумніваюся, що він хоч якось пам’ятатиме батьків, і мені тяжко від трагізму цієї істини.

У сільських районах Ірландії відчувається невдоволення, яке спровокували страти після Великоднього тижня. Одних — наприклад, Еймона де Валеру, який командував на Боландовому млині, — помилували, тимчасом як інших, Віллі Пірса та Джона Мак-Брайда, тих, хто був на периферії, засудили на смерть. Страти та ув’язнення, здається, не притлумили прихованих бунтівних настроїв на селі, а підживили їх, і завдяки цьому зростає усвідомлення того, що звершено чергову несправедливість. Ми просто додаємо її до багатовікового списку, що його кожен ірландець тримає десь глибоко в голові й передає наступному поколінню.

Попри невдоволення люди ображені й налякані. Нині ми не маємо змоги дати відсіч. Поки що не маємо. Та слушний час настане. Коли Оїн стане чоловіком, Ірландія буде вільна. Я пообіцяв йому це, прошепотівши в подібне на пух волосся.

Бріджид почала бурчати, що вивезе Оїна до Америки. Я не став її відмовляти й не висловлював своєї думки, та я не витримаю, якщо втрачу ще й Оїна. Він став моїм. Моєю вкраденою дитиною. Бріджид побоюється, що я одружуся й тоді не потребуватиму її допомоги по господарству й догляду. Щодо цього я часто її запевняв: для неї та Оїна в моєму домі завжди знайдеться місце. Про те, що, заплющуючи очі, я бачу лице Енн, я їй не розповідав. Енн мені сниться, і на серці в мене неспокійно. Бріджид цього не зрозуміє. Я й сам не певен, що розумію це. Я не кохав Енн, але її образ переслідує мене. Якби я знайшов її, можливо, все було б інакше.

Та я її не знайшов.

Т. С.

Розділ 4

Зустріч

З часом поховали ми

За масками й плащами

Зневагу до того, що інший любив,

І віч-на-віч постали.

В. Б. Єйтс

Коли наступного дня я постала у дверях бібліотеки, Дейрдре, аніскільки не здивувавшись зустрічі зі мною, гостинно всміхнулася.

— Мейв послала вас до Баллінаґара. Є якісь успіхи? — спитала вона.

— Так. Я знайшла їх — ну, тобто місце, де вони поховані. Завтра ще поїду туди й покладу квіти на їхні могили.

Ніжні почуття, які огорнули мене серед трави й каміння, знову прокинулися, і я ніяково всміхнулася, знітившись через те, що знову виказала забагато емоцій у присутності бібліотекарки. Прокашлялася, дістала фотографію будинку, яку сховала між сторінками щоденника Томаса Сміта, і продемонструвала її Дейрдре, розмахуючи знімком, мов щитом.

— Чи не могли б ви сказати, де це? — спитала я.

Вона взяла світлину й поглянула на неї крізь нижню половину окулярів, випнувши підборіддя й звівши догори брови.

— Це Ґарва-Ґліб! — захоплено промовила Дейрдре. — Знімок давній, еге ж? Господи! Коли його було зроблено? Він, бачу, геть не змінився. Якщо не брати до уваги паркінг збоку. А ще там, здається, останніми роками збудували кілька гостьових хатинок. — Вона примружилася на знімок. — Отам, саме серед дерев, можна побачити хатину Доннеллі. Вона простояла довше, ніж маєток. Років із десять тому її полагодив Джим Доннеллі. Він водить туристів на озеро й ходить із ними до старих печер, у яких контрабандисти зберігали зброю під час Війни з «чорно-брунатними». Дід розповідав мені, що озером у ті роки ввозили сюди й вивозили звідси зброю.

— Ґарва-Ґліб, — приголомшено видихнула. Я мала б це знати. — Він належав чоловікові на ім’я Томас Сміт, так?

Вона невиразно глипнула на мене:

— Коли саме?

— Тисяча дев’ятсот шістнадцятого року, — безпорадно відказала я. — Гадаю, це було трохи раніше за ваш час.

— Зовсім трохи, — розсміялася вона. — Та я можу щось про це згадати. Ну, то не знаю. Мабуть, так. Будинок і ділянку утримують коштом родинного довірчого фонду. Нині там не живе ніхто з тієї родини. У них є доглядачі та штат прислуги, і вони здають в оренду кімнати. Споруда стоїть із дромагайрського боку Лох-Ґіллу. Дехто зве її маєтком.

— Ви згадували маєток учора. Я цього не усвідомлювала.

— Так. Ще там є причал, і люди орендують у Джима човни для риболовлі чи щоб провести день на озері. Озеро веде до маленької затоки. Під час припливу тією затокою можна пропливти до кінця берега у Слайґо й вийти в море. Є перекази про те, що в Лох-Ґіллі бували піратські кораблі — ще за часів О’Рурка, того, хто збудував замок — його називають замком Парка. Ви там були?

Я кивнула, і вона защебетала далі практично без упину.

— Абатство Крівлі теж побудував він. Англійці повісили О’Рурка за зраду, бо він