Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

Мужала, крепла, возвышалась

И вдохновеньем озарялась

И Бога слышала она.

Так гений радостно трепещет,

Свое величье познает,

Когда пред ним гремит и блещет

Иного гения полет.

Его воскреснувшая сила

Мгновенно зреет для чудес,

И миру новые светила —

Дела избранника небес.

О. Нікітенко.

Яке світло й яка строгість величі! Я пояснював це тим, що наші поети бачили всякий високий предмет в його законному приляганні до верховного джерела ліризму — Бога, одні свідомо, інші несвідомо, тому що російська душа внаслідок своєї російської природи вже чує це якось сама собою, невідомо чому. Я сказав, що два предмети викликали у наших поетів цей ліризм, близький до біблійного. Перший з них — Росія. Від одного цього імені якось раптом просвітлюється погляд у нашого поета, розсувається далі його круговид, все стає у нього ширшим, і він сам ніби одягається величчю, стаючи вище звичайної людини. Це щось більше, ніж проста любов до вітчизни. Любов до вітчизни відгукнулася б солодкавим хвастанням. Доказом того наші так звані квасні патріоти: після їхніх похвал, втім доволі щиросердних, тільки плюнеш на Росію. Між тим заговорить Державін про Росію — чуєш у собі неприродну силу і ніби сам дихаєш величчю Росії. Одна проста любов до вітчизни не дала б сил не тільки Державіну, а навіть і Язикову висловлюватись так широко й урочисто кожного разу, де не торкнеться він Росії. Наприклад, хоч би у віршах, де він зображує, як пішов було наступом на неї Баторій[34]:

… Повелительный Стефан[35]

В один могущественный стан

Уже сбирал толпы густые —

Да ниспровергнет псковитян,

Да уничтожится Россия!

Но ты, к отечеству любовь,

Ты, чем гордились наши деды,

Ты ополчилась. Кровь за кровь —

И он не праздновал победы!

Ця по-богатирському твереза сила, що часом навіть поєднується з якимось мимовільним пророцтвом про Росію, народжується від мимовільного доторку думки до верховного Промислу, який так виразно чутний у долі нашої вітчизни. Окрім любові, діє тут сокровенний жах при спогляданні тих подій, котрим повелів Бог відбутися на землі, призначеній бути нашою вітчизною, прозирання прекрасної нової споруди, яка поки що не для всіх видимо твориться і яку може чути всечуючим вухом поезії поет чи ж такий духовидець, який уже може в зерні прозрівати його плід. Тепер починають це чути потроху й інші люди, але виражаються так неясно, що слова їхні схожі на безумство. Тобі даремно здається, що нинішня молодь, марячи слов’янськими началами і пророкуючи майбутнє Росії, слідує якійсь модній пошесті. Вони не вміють виношувати в голові думок, квапляться їх об’являти світові, не помічаючи того, що їхні думки ще нерозумні дитинки, ось і все. І у єврейського народу чотириста пророків пророкували разом[36]: із них один тільки бував обранець Божий, котрого сказання вносилися до святої книги єврейського народу; всі ж інші, ймовірно, наговорювали багато зайвого, але тим не менш вони чули неясно й темно те ж саме, що вибранці уміли сказати розумно й ясно; інакше народ побив би їх камінням. Чому ж ні Франція, ні Англія, ні Німеччина не заражені цією пошестю і не пророкують про себе, а пророкує тільки одна Росія? — Тому що сильніше за інших чує Божу руку на всьому, що тільки відбувається в ній, і чує наближення іншого Царствія. Тому й звуки стають біблійними у наших поетів. І цього не може бути у поетів інших націй, як би сильно вони не любили свою вітчизну і як би палко не вміли виражати таку любов свою. І в цьому не сперечайся зі мною, прекрасний друже мій!

Та перейдемо до іншого предмета, де також чутний у наших поетів той високий ліризм, про який іде мова, тобто — любові до царя. Від багатьох гімнів і од царям поезія наша, вже з часів Ломоносова й Державіна, отримала якесь велично-царствене вираження. Що їхні почуття щирі — про це нічого й говорити. Тільки той, хто наділений нікчемною дотепністю, спроможною на одні миттєві, легковажні міркування, побачить тут лестощі й бажання отримати що-небудь, і таке міркування заснує на яких-небудь нікчемних і поганих одах тих же поетів. Але той, хто більш ніж дотепний, хто мудрий, хто зупиниться перед тими одами Державіна, де він накреслює владареві широке коло його благотворних дій, де сам, зі сльозою на очах, говорить йому про ті сльози, які готові заструменіти з очей, не тільки росіян, а й навіть бездушних дикунів, що мешкають на кінцях його імперії, від одного тільки доторку тієї милості й тієї любові, яку може показати народу одна повномогутня влада. Тут багато що так сказано сильно, що якби навіть і знайшовся такий государ, котрий забув би на час обов’язок свій, то, прочитавши сі рядки, згадає він знову його і розчулиться сам перед святістю звання свого. Тільки холодні серцем дорікнуть Державіну за надмірні похвали Катерині; але хто серцем не камінь, той не прочитає без зворушення тих прекрасних строф, де говорить, що коли й перейде його мармуровий істукан у потомство, так це тому тільки,

Что пел я россов ту царицу[37],

Какой другой нам не найти

Ни здесь, ни впредь в пространном мире.

Хвались, хвались моя тем лира!

Не прочитає він також без нелукавого душевного хвилювання сії вже майже передсмертні вірші:

Холодна старость дух, у лиры глас отъемлет[38]:

Екатерины муза дремлет.

    … Петь

Уж не могу.

Другим певцам греметь

Мои оставлю ветхи струны,

Да черплют вновь из них перуны

Тех чистых пламенных огней,

  Как пел я трех царей.

Старий біля дверей гробу не буде обманювати. За життя свого носив він, як святиню, цю любов, забрав і за гріб її, як святиню. Та не про це мова. Звідки взялася ця любов? — ось питання. Що весь народ чує її якимось сердечним чуттям, а тому й поет, як найчистіше відображення того ж народу, повинен був її почути найвищою мірою —