Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

в якій вмерли всі бажання миру, все б зрушилося ще раніше, ніж він пояснив би саме діло, і в один голос заговорило б до нього: «Не вимовляй слів, чуємо і без них святу правду твоєї Церкви!»

IX

Про те саме

(З листа до гр. О.П. Т…..го)[27]

Зауваження, нібито влада Церкви від того в нас слабка, що наше духівництво мало має світськості й вправності поводження в суспільстві, є такою ж дурницею, як і твердження, нібито духівництво у нас взагалі відсторонене від усякого доторку до життя статутами нашої Церкви і зв’язане в своїх діях урядом. Духівництву нашому вказані законні й точні межі в його стосунках зі світом і людьми. Повірте, що коли б стали вони зустрічатися з нами частіше, беручи участь у наших щоденних зібраннях і гульбищах чи входячи у сімейні справи, — це було б недобре. На духовного чекає багато спокус, набагато більше навіть, ніж на нас: якраз завелися б ті інтриги в домах, в яких звинувачують римо-католицьких попів. Римо-католицькі попи саме від того зробились поганими, що занадто зробились світськими. У духівництва нашого два законних поприща, на яких вони з нами зустрічаються: сповідь та проповідь. На цих двох поприщах, з яких перше буває тільки раз чи два на рік, а друге може бути кожної неділі, можна зробити дуже багато. І якщо тільки священик, бачачи багато поганого в людях, умів до часу мовчати про нього і довго розмірковував у собі самому, як йому сказати таким чином, аби всяке слово дійшло прямо до серця, то він уже скаже про це так сильно на сповіді й проповіді, як ніколи йому не сказати у щоденних з нами бесідах. Треба, щоб він говорив до чоловіка, котрий стоїть серед світу, з якогось піднесеного місця, щоби не його присутність відчував у цей час чоловік, але присутність Самого Бога, який слухає однаково їх обох, і відчувався б обопільний страх від Його незримої присутності. Ні, це навіть добре, що духівництво наше перебуває на певній віддалі від нас. Добре, що навіть самою одежею своєю, не підвладною ніяким змінам і причудам наших нерозумних мод, вони відокремились від нас. Одежа їхня прекрасна й велична. Це не безглузде, залишене від осьмнадцятого віку рококо[28] і не строката, нічого не пояснююча одежа римо-католицьких священиків. Вона має смисл: вона — за образом і подобою тієї одежі, яку носив Сам Спаситель. Треба, щоб і в самій одежі своїй вони носили собі вічне нагадування про Того, Чий образ вони повинні представляти нам, щоб і на одну мить не забулися й не розгубилися серед розваг і мізерних нужд світу, бо з них у тисячу разів більше спитається, ніж з кожного з нас; щоб чули ненастанно, що вони — ніби інші й вищі люди. Ні, поки священик ще молодий і життя йому не відоме, він не повинен навіть і зустрічатися з людьми інакше, як на сповіді й проповіді. Якщо ж і входити в бесіду, то хіба що тільки з наймудрішими та найдосвідченішими з них, котрі могли б познайомити його з душею і серцем людини, зобразити йому життя в його істинному вигляді й світлі, а не в тому, в якому воно являється недосвідченій людині. Священику потрібен час також і для себе: йому треба попрацювати й над самим собою. Він повинен зі Спасителя брати приклад, Який довгий час провів у пустелі й не раніше ніж після сорокаденного підготовного посту, вийшов до людей учити їх. Декотрі з нинішніх розумників видумали, ніби треба штовхатись серед світу для того, щоб спізнати його. Це просто дурниця. Спростуванням такої думки служать усі світські люди, котрі штовхаються вічно серед світу і при всьому тому бувають за всіх пустішими. Виховуються для світу не поміж світу, а вдалині від нього, у глибокому внутрішньому спогляданні, в дослідженні власної душі своєї, бо там закони всього й всьому: знайди тільки спершу ключ до своєї власної душі; коли ж знайдеш, тоді цим же самим ключем відімкнеш душі всіх.

X

Про ліризм наших поетів

(Лист до В.А. Ж………го)[29]

Поведемо мову про статтю, якій винесено смертний вирок, тобто про статтю під назвою: «Про ліризм наших поетів». Перш за все подяка за смертний вирок! Ось уже вдруге я порятований тобою, о мій істинний наставнику і вчителю! Минулого року твоя ж рука зупинила мене, коли я вже було хотів послати Плетньову у «Современник»[30] мої сказання про російських поетів; тепер ти знову віддав на знищення новий плід мого нерозуму. Тільки один ти мене ще зупиняєш, тоді як усі інші кваплять невідомо чому. Скільки дурниць встиг би я вже наробити, якби тільки послухався інших моїх приятелів! Отже, ось тобі перш за все моя подячна пісня! А затим звернемося до самої статті. Мені соромно, коли помислю, який до сих пір ще я нерозумний і як не вмію заговорити про щось розумніше. Найбільш безглуздо виходять думки й розмови про літературу. Тут якось особливо стає все у мене пишномовно, темно й незрозуміло. Мою ж власну думку, яку не тільки бачу умом, а й навіть вчуваю серцем, не в силах передати. Чує душа багато, а переказати чи написати нічого не вмію. Засади моєї статті справедливі, а між тим висловився я так, що всяким виразом викликав на незгоду. Знову повторюю те ж саме: в ліризмі наших поетів є щось таке, чого немає у поетів інших націй, саме — щось близьке до біблійного, — той вищий стан ліризму, якому чужі відрухи пристрасні і є твердий злет у світлі розуму, верховне торжество духовної тверезості. Не говорячи вже про Ломоносова й Державіна, навіть у Пушкіна відчутний цей строгий ліризм скрізь, де не торкнеться він високих предметів. Згадай тільки вірші його: до пастиря Церкви[31], «Пророк» і, нарешті, ця таємнича втеча з міста[32], надрукована вже після його смерті. Перебери вірші Язикова і побачиш, що він кожного разу стає якось незмірно вище і пристрастей, і самого себе, коли доторкнеться до чогось вищого. Наведу один з його навіть молодих віршів, під назвою «Геній»; він-бо не довгий:

Когда, гремя и пламенея,

Пророк на небо улетал,

Огонь могучий проникал

Живую душу Елисея[33].

Святыми чувствами полна,