Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

я навіть думаю, що поява «Одіссеї» матиме вплив на сучасний дух нашого суспільства взагалі. Саме в нинішній час, коли таємничою волею Провидіння стало чутися скрізь болісне ремствування незадоволення, голос незадоволення людського всім, що тільки є на світі: порядком речей, часом, самим собою. Коли всім, нарешті, починає здаватися підозрілою та досконалість, на яку возвели нас наша новітня громадянськість і просвіта; коли відчутна у кожного якась підсвідома жага бути не тим, чим він є, що, можливо, походить від прекрасного джерела бути кращим; коли крізь безглузді крики й нерозважливе проповідування нових, ще темно почутих ідей, чутно якесь загальне стремління стати ближче до якоїсь бажаної середини, знайти справжній закон дій, як у масах, так і окремо взятих особах; словом, у цей саме час «Одіссея» вразить величавою патріархальністю древнього побуту, простою нескладністю суспільних пружин, свіжістю життя, не притупленою, дитинною ясністю людини. В «Одіссеї» почує сильний докір собі наш дев’ятнадцятий вік, і докорам не буде кінця, в міру того як стане він більше вдивлятися в неї і вчитуватись.

Що може бути, наприклад, уже сильнішим за той докір, який пролунає в душі, коли розгледиш, як древній чоловік, зі своїми невеликими знаряддями, з усією недосконалістю своєї релігії, що дозволяла навіть обманювати, мститися і вдаватися до підступів для знищення ворога, зі своєю норовливою, жорстокою, несхильною до покірності природою, зі своїми убогими законами, вмів, одначе, одним тільки простим виконанням звичаїв старовини та обрядів, які не без смислу були встановлені древніми мудрецями й заповідані передаватись у вигляді святині від батька до сина, — одним тільки простим виконанням цих звичаїв дійшов до того, що набув якоїсь стрункості й навіть краси вчинків, так що все в ньому зробилось величавим з ніг до голови, від мови до простого руху і навіть до складки плаття, і здається, ніби справді чуєш у ньому богоподібне походження людини? А ми, з усіма нашими величезними засобами і знаряддями для вдосконалення, з досвідами усіх віків, з гнучкою, перейнятливою нашою природою, з релігією, яка саме дана нам на те, щоб зробити з нас святих та небесних людей, — з усіма цими знаряддями, зуміли дійти до якогось нехлюйства і невлаштованості як зовнішньої, так і внутрішньої, зуміли зробитися строкатими, дрібними, від голови до самого плаття нашого, і, до всього ще на додачу, спротивіли до того один одному, що не поважає ніхто нікого, навіть не виключаючи й тих, котрі розводяться про повагу до всіх.

Словом, на страждаючих і хворіючих від своєї європейської досконалості «Одіссея» подіє. Багато нагадає вона їм дитинно прекрасного, яке (на жаль!) втрачене, але яке повинне повернути собі людство, як свій законний спадок. Багато хто над багато чим замислиться. А між тим багато чого з часів патріархальних, з якими є така спорідненість у руській природі, рознесеться невидимо по лицю Руської землі. Духмяними вустами поезії навіюється на душі те, чого не внесеш у них жодними законами і жодною владою!

VIII

Кілька слів про нашу церкву й духівництво

(З листа до гр. О.П. Т…..го)[26]

Даремно бентежитесь ви нападками, які тепер лунають на нашу Церкву в Європі. Звинувачувати у байдужості духівництво наше буде також несправедливістю. Чому хочете ви, щоб наше духівництво, котре досі вирізнялося величавим спокоєм, який так йому пристає, стало в ряди європейських крикунів і почало, подібно до них, друкувати нерозважні брошури? Церква наша діяла мудро. Щоб захищати її, треба самому спочатку пізнати її. А ми взагалі знаємо погано нашу Церкву. Духівництво наше не ледарює. Я добре знаю, що в глибині монастирів і у тиші келій готуються неспростовні твори на захист Церкви нашої. Але діла свої вони роблять краще, ніж ми: вони не поспішають і, знаючи, чого потребує такий предмет, вершать свій труд у глибокому спокої, молячись, виховуючи самих себе, виганяючи з душі своєї все пристрасне, схоже на недоречну, безумну гарячку, підносячи свою душу на ту висоту безпристрасності небесної, на якій їй слід перебувати, щоби бути в силах заговорити про такий предмет. Але й ці захисти ще не послужать до повного переконання західних католиків. Церква наша повинна святитися в нас, а не в словах наших. Ми повинні бути Церква наша і нами ж повинні звістити її правду. Вони говорять, що Церква наша безживна. — Вони сказали обман, тому що Церква наша є життя; але обман свій вони вивели логічно, вивели правильним висновком: ми трупи, а не Церква наша, і за нами вони назвали й Церкву нашу трупом. Як нам захищати нашу Церкву і яку відповідь ми можемо дати їм, якщо вони поставлять нам такі питання: «А чи зробила ваша Церква вас кращими? Чи виконує кожен у вас, як слід, свій обов’язок?» Що ми тоді станемо відповідати їм, відчувши раптом у душі й совісті своїй, що йшли весь час повз нашу Церкву й ледве знаємо її навіть і тепер? Володіємо скарбом, якому ціни немає, і не тільки не дбаємо про те, щоб це відчути, але не знаємо навіть, де поклали його. Господаря просять показати найкращу річ у його домі, і сам господар не знає, де лежить вона. Ця Церква, котра, як цнотлива діва, збереглася одна тільки від часів апостольських у непорочній первісній чистоті своїй, ця Церква, котра вся зі своїми глибокими догматами й найнезначнішими обрядами зовнішніми ніби знесена прямо з Неба для руського народу, котра одна в силах розв’язати всі вузли нерозуміння і питання наші, котра може створити нечуване диво на очах всієї Європи, змусивши у нас всякий стан, звання і посаду увійти в їхні законні границі та межі і, не змінивши нічого в державі, дати силу Росії здивувати весь світ злагодженою стрункістю того ж самого організму, яким вона досі лякала, — і ця Церква нами не знана! І цю Церкву, створену для життя, ми досі не ввели в наше життя!

Ні, бережи нас Боже захищати тепер нашу Церкву! Це значить принизити її. Тільки і є для нас можливою одна пропаганда — життя наше. Життям нашим ми повинні захищати нашу Церкву, котра вся є життя; духмяністю душ наших повинні ми звістити її істину. Хай місіонер католицтва західного б’є себе в груди, розмахує руками й красномовством ридань та слів викликає сльози, що скоро висохнуть. Проповідник же католицтва східного повинен виступити так перед народом, щоб уже від одного його смиренного вигляду, згаслих очей і тихого, разючого гласу, що виходить з душі,