Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

це пояснить тільки одну половину діла. Повний і досконалий поет нічому не віддається несвідомо, не перевіривши його мудрістю повного свого розуму. Маючи вухо чути наперед, заключивши в собі стремління відтворювати в повноті ту ж річ, яку інші бачать уривками, з однієї чи двох сторін, а не з усіх чотирьох, він не міг не прозирати розвитку найповнішого цієї влади. Як розумно визначав Пушкін значення повновладного монарха і яким взагалі він був розумним у всьому, що говорив в останній час свого життя! «Для чого треба, — говорив він, — щоб один із нас став вище всіх і навіть вище самого закону? Для того, що закон — дерево; в законі чує людина щось жорстоке і небратське. З одним буквальним виконанням закону не далеко підеш; порушити ж чи не виконати його ніхто з нас не повинен; для цього-то й потрібна вища милість, пом’якшуюча закон, що може з’явитися людям в одній повномогутній владі. Держава без повновладного монарха — автомат: добре буде, коли вона досягне того, чого досягли Сполучені Штати. А що таке Сполучені Штати? Мертвечина; людина у них звітрилась до того, що виїденого яйця не варта. Держава без повновладного монарха — те ж, що оркестр без капельмейстера: якими б гарними не були всі музики, але, якщо немає серед них одного такого, котрий би порухом палички всьому подавав знак, нікуди не піде концерт. А здається, він сам нічого не робить, не грає ні на якому інструменті, тільки злегка помахує паличкою та поглядає на всіх, і вже один його погляд достатній для того, щоби пом’якшити в тому й іншому місці який-небудь шершавий звук, який видав би якийсь дурень-барабан або незграбний тулумбас[39]. При ньому і майстерна скрипка не сміє надто розгулятися за рахунок інших: пильнує він загальний стрій, всього оживлювач, верховодець верховної злагоди!» Як влучно висловлювався Пушкін! Як розумів він значення великих істин! Цю внутрішню сутність — силу самодержавного монарха він навіть почасти виразив в одному своєму вірші, який між іншим ти сам надрукував у посмертному зібранні його творів, виправив навіть у ньому вірш, а смислу не вгадав. Тайну його тепер відкрию. Я кажу про оду імператору Миколі, що з’явилася друком під скромним іменем: «До М***». Ось її походження. Був вечір у Аничковому палаці, один з тих вечорів, на які, як відомо, запрошувались самі тільки обрані з нашого товариства. Між ними був тоді й Пушкін. Все у залах уже зібралося; та государ довго не виходив. Віддалившись від усіх у другу половину палацу і скориставшись першою вільною від справ хвилиною, він розгорнув «Іліаду» й захопився непомітно її читанням на весь той час, коли в залах давно вже гриміла музика й вирували танці. Зійшов він на бал уже доволі пізно, принісши на обличчі своєму сліди інших вражень. Зближення цих двох протилежностей ковзнуло непоміченим для всіх, але в душі Пушкіна воно залишило сильне враження, і плодом його була наступна велична ода, яку повторю тут усю, вона ж уся в одній строфі:

С Гомером долго ты беседовал один,

  Тебя мы долго ожидали.

И светел ты сошел с таинственных вершин

  И вынес нам свои скрыжали.

И что ж? Ты нас обрел в пустыне под шатром,

  В безумстве суетного пира.

Поющих буйну песнь и скачущих кругом

  От нас созданного кумира.

Смутились мы, твоих чуждался лучей,

  В порыве гнева и печали

Ты проклял нас, бессмысленных детей,

  Разбив листы своей скрыжали.

Нет! Ты не проклял нас. Ты любишь с высоты

  Сходить под тень долины малой,

Ты любишь гром небес, и также внемлешь ты

  Журчанью пчел над розой алой.

Залишимо особу імператора Миколи й розберемо, що таке монарх взагалі, як Божий помазаник, зобов’язаний стреміти ввірений йому народ до того світу, в якому перебуває Бог, і чи мав право Пушкін уподібнити його до древнього Боговидця Мойсея? Той із людей, на рамена якого впала доля мільйонів його побратимців, хто страшною відповідальністю за них перед Богом звільнений уже від усякої відповідальності перед людьми, хто уболіває жахом цієї відповідальності та ллє, може бути, незримо такі сльози і страждає такими стражданнями, про які й помислити не вміє людина, що стоїть внизу, хто серед самих розваг чує вічний, незмовкаючий у вухах поклик Божий, що невгамовно до нього волає, той може бути уподібнений до древнього Боговидця, може, подібно до нього, розбити листи своєї скрижалі, проклявши легковажно кружляюче плем’я, яке, замість того, щоб стреміти до того, до чого всьому треба стреміти на землі, суєтно скаче довкола своїх же, із себе самих створених кумирів. Але Пушкіна зупинило ще вище значення тієї ж влади, яку вимолило в небес немічне знесилення людства, вимолило її криком не про правосуддя небесне, перед яким не встояв би жоден чоловік на землі, але криком про небесну любов Божу, котра б усе вміла простити нам — і забування обов’язку нашого, і саме ремство наше, — все, що не прощає на землі чоловік, щоби один затим тільки зібрав свою владу в себе самого і відділився би від усіх нас, і став вище всього на землі, щоб через те стати ближче однаково до всіх, спускатися з вишини до всього і слухати все, починаючи з грому небес і ліри поета до непомітних веселощів наших.

Здається, ніби у цьому вірші Пушкін, поставивши питання собі самому, що таке ця влада, сам же й впав у прах перед величчю відповіді, що виникла в душі його. Не завадить зазначити, що це був той поет, котрий був занадто гордий і незалежністю своїх суджень, і своєю особистою гідністю. Ніхто не сказав так про себе, як він:

  Я памятник себе воздвиг нерукотворный,

К нему не зарастет народная тропа;

Вознесся выше он главою непокорной

  Наполеонова столпа.

Хоч у Наполеоновому стовпі винен, звісно, ти[40]; але припустимо, коли б навіть вірш залишився у своєму попередньому вигляді, він все-таки послужив би доказом, і навіть ще більшим, як Пушкін, відчуваючи свою особисту перевагу, як людини, перед багатьма з вінценосців, чув у той же час всю малість звання свого перед званням вінценосця й умів благоговійно поклонитися перед тими з.них, котрі показали світові велич свого звання.

Поети