Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

— Вони погодилися? Ти тому припинила з ними спілкуватися?

— Так, я забрала заяву. Мою справу вів слідчий, він виявився хорошою, порядною людиною. По-справжньому співчував мені, вмовляв не забирати заяву, а дати хід справі. Пропонував допомогу. А коли справу остаточно закрили, телефонував і підтримував. 

Я приголомшено перетравлювала почуте. Як батьки могли так вчинити зі своєю дитиною? Це ж справжня зрада! Але виявилося, це ще не все, і в кошмару вісімнадцятирічної давності було продовження.

— Льоша запропонував зустрітися, я була так пригнічена і розбита, що його підтримка стала справжнім порятунком. Ми почали бачитися, він залицявся до мене. Для мене наше спілкування було як бальзам для хворої душі. Але потім я дізналася, що вагітна...

— Значить, — підняла я голову, образ мами через сльози став зовсім розпливчастим, — значить, мій батько — один із тих трьох покидьків?

Мама кивнула, уникаючи дивитися мені в очі.

— Я сказала Льоші, що ми не можемо далі зустрічатися. А він... Ти знаєш, він зрадів. Виявилося, що він не може мати дітей, тому що в дитинстві переніс інфекцію, а моя дитина для нього тільки моя і нічия більше. Я не стала нікому про тебе говорити, ми одружилися і переїхали сюди. Тут жили Льошині батьки, містечко маленьке, нікому до нас не було діла. А потім народилася ти, — мама слабо посміхнулася.

Тепер усе стало на свої місця. І бабусин погляд, повний ненависті. І навіть те, чому мама з батьками не підтримує жодних стосунків. А як інакше, якщо вони фактично продали її, взявши за відкуп велику суму грошей і вмовивши маму забрати заяву з міліції?

Наступного дня ми дізналися, що нам оголошено війну. Містом поповзли брудні чутки. Мамина свекруха всерйоз намірилася вигнати нас на вулицю. Вона часто приходила до нас додому, кричала моїй матері, що нічого свого в неї немає, обзивала брудними словами і вимагала забиратися геть.

Нас почали цуратися люди, з якими ми прожили поруч усі ці роки. Я не розуміла, чому, чим ми все це заслужили, але доводилося визнати: смерть батька змінила все, все моє звичне життя. Друзі, школа, заняття вокалом — усе залишилося в минулому. Сама не знаю, як я закінчила десятий клас, і тоді мама сказала, що ми їдемо.

Її покликала до столиці подруга, Лариса. Лариса надіслала мамине резюме в різні навчальні заклади столиці, і її запросив на роботу найпрестижніший столичний ліцей номер сто — «сотий». Ми в один день зібрали речі і поїхали.

Квартиру батька мама віддала свекрам без бою. А з житлом нам допомогла все та ж Лариса, поселила у своїй квартирі. Було боляче їхати з міста, де ми так щасливо жили втрьох, але раптом виявилося, що все наше благополучне життя трималося тільки на татові. І він назавжди залишиться моїм батьком, хто б із тих трьох виродків не став причиною моєї появи на світ.

Якби тільки не Нікіта...

Несподівано на думку спадає — а що, як він приїхав і сидить у машині під під'їздом? Підхоплююся з ліжка й обережно пробираюся у вітальню — з мого вікна не видно подвір'я. Відсуваю важку портьєру. Нікого. Двір яскраво освітлений, але жодних незнайомих машин не видно.

— Ти не спиш, Мишко? — обертаюся. Бачу на дивані силует.

— Не можу заснути, мамо.

— Думаєш про нього?

— Я хотіла подивитися, раптом він приїхав. А тобі теж не спиться? — підходжу, сідаю поруч. Ми обіймаємося. 

— Так. Я теж не можу заснути.

— Мамо, — несміливо запитую, — а розкажи мені... Розкажи про батька Нікіти.