Симона Вілар - Сповідь суперниці

Збудило мене кахикання Маго, яка спала біля порогу. В покої було темно, тільки місячні потоки вливалися у відчинене вікно. Свічка з поділками згоріла дощенту, а значить, було вже за північ. Але віск ще не охолов, відчувався його запах, отже, не набагато я й проспала. Однак вставати, йти кудись не хотілося. Я зігрілася під ковдрою, мені було так зручно у ямці просілої під моїм тілом соломи… Чи варто вставати? Але Гуго… Мені раптом стало цікаво, як довго він зможе на мене чекати. Хай почекає. Або йде геть.

Знову я заснула, й мене вдруге збудив кашель няньки. Ні, це було нестерпно.

— Маго, йди геть. Ти мені заважаєш.

Вона слухняно вийшла, а я лежала, гублячи рештки сну, дивилась у вікно. Світло місяця було вже не таке яскраве, небо почало сіріти. Ночі в липні такі короткі. Цікаво, чи чекає на мене Гуго, чи зневірився та пішов? Та й де він був увесь цей час? І що мав на увазі старий Бігод, кажучи, що пізніше я про все довідаюся? Адже з його вигляду видно було, що він знає про мою майбутню зустріч із його сином. Але чи дочекається мене той?

Ух, як мені стало раптом це важливо! Гуго, закоханий, зухвалий, нетерплячий… Мені з ним було легко, як ні з ким іншим. Ми з Гуго розуміли одне одного, нам завжди було весело, ми дражнили всіх, бешкетували, грубіянили, знущалися. Знущалися навіть з Едгара. А без Гуго я миттю стала беззахисною. І згадалося, як принизливо було сидіти під замком. Можливо, якби не бажання чоловіка зробити мене череватою, я б і донині була ув’язнена в Гронвуді. А ось Гуго зумів помститися йому за мене, підняти по всьому Норфолку заколот так, що Едгарові вже було не до покарання дружини. Свою б голову врятувати. І все це для мене зробив Гуго. Ось це шанувальник! І зараз він чекає на мене. Звісно, чекає!

Я підхопилася, поквапливо накинула на сорочку довгу вельветову накидку, зашнурувала черевички. Скрутила вузлом волосся, абияк заколола. Трохи розпатлана, але нічого — це навіть додасть мені звабливості.

Я нікого не будила, тихо переступала через поснулих слуг. Борода Христова! — як зазвичай лаявся Гуго, — я зовсім забула, що коли в замках зупиняється стільки вельмож, їхні люди сплять де завгодно, і, по суті, цілісіньку дорогу мені раз у раз доводилося переступати через людей у переходах, спотикатися об чиїсь тіла, наступати на чиїсь руки. Нарешті вузькі сходи привели мене до дверей у сад. На вулиці було вогко, клубочився легкий туман. Але вже достатньо розвиднілось, і я легко знайшла в глибині саду похмуру, немовби висічену з кам’яної брили каплицю.

Гуго чекав на мене. І як же він налетів, як обійняв, як гнув, кружляв, цілував, як швидко й жадібно ковзали його руки по моєму тілі! Моє волосся остаточно розпатлалося, розсипалися по спині, впало на очі. І відкидаючи його, я несподівано помітила, що Гуго не сам: за ним на сходинках каплиці сиділа ще одна людина, загорнута в плащ. Його батько.

Що це? Побачення під невсипущим оком батька? Я поквапливо відштовхнула Гуго.

— Поясни все, Гуго. Хіба ти не в змозі допетрати, наскільки компрометуєш мене цим побаченням?

Сер Роджер підвівся, підійшов до нас.

— Заради Бога, міледі. Я тому й прийшов на вашу зустріч, щоб ніхто не сказав поганого про вас.

— Скажуть, якщо я взагалі наважилася на зустріч із людиною, обвинуваченою у розпаленні заворушень!

Я почула, як гірко зітхнув старий Бігод. А ось Гуго веселився.

— І все-таки ти прийшла, Берт. А значить, не менше за мене хотіла цієї зустрічі. Ну й змусила ж ти нас постовбичити тут! Хоча іншого я від тебе й не очікував, пам’ятаючи, яке ти бісеня. А ось моєму батькові, та ще з його ревматизмом…

— Я нікого не примушувала на себе чекати. Та й не давала жодних обіцянок.

— Однак і від подружнього ложа ти сьогодні відмовилася. А твій сакс увесь вечір дивився на тебе, мов кіт на сметану. Бісова баба! Змусила-таки цього жевжика забути свою бліду саксонку.

Я мимоволі посміхнулася. Але тут наперед виступив сер Роджер.

— Вислухайте нас, міледі Бертрадо. При дворі ще не знають, що мій старший син Вільям Бігод нещодавно раптово помер у одному з монастирів Нормандії.

Ми з Гуго мимоволі перезирнулися й відразу відвели очі, ховаючи посмішки. Ну я ж бо знала, як пристрасно Гуго бажав смерті старшому братові! Тепер усе, чим володіє його батько, дістанеться саме йому. Гадаю, якби не стояв зараз поряд із нами засмучений сер Роджер, я б охоче привітала Гуго з удачею. Але старий невтішно журився:

— Подумати лишень, така дріб’язкова подряпина на руці, отримана на полюванні! Але почалося запалення, мій Вільям не прожив після цього й місяця.

Він скрушно махнув рукою і відійшов. А Гуго затяг мене за ріг каплиці, стискаючи мої зап’ястя, поквапливо зашепотів:

— Розумієш, Берт, тепер я єдиний спадкоємець у роді Бігодів. І посада стюарда двору, й наші володіння в Саффолку, Норфолку — все має стати моїм. Але не стане, поки Генріх Боклерк не перемінить гніву на ласку. Мій батько має гарну репутацію в короля, але й він не насмілюється просити за мене. А ось ти… Ти завжди була улюбленицею короля й ти зможеш замовити слівце за свого вірного лицаря. Адже я завжди був твоїм лицарем, Берт.

Я вирвала в нього свої руки. У мене з’явилося відчуття, що мене просто використовують. Я вважала, що Гуго, ризикуючи волею, заради мене пробрався в Нортгемптон, а він просто розраховував, що я вимолю йому прощення в короля.

— Іди до біса, Гуго!

Але він не давав мені піти.

— Послухай, Бертрадо, Едгар не завжди буде таким милостивим до тебе. І тобі ще не раз знадобиться моя підтримка. Певна річ, у Норфолкширі я не зможу з’являтися, але Саффолк зовсім поряд, і я перебуватиму близенько, тобі завжди буде на