Симона Вілар - Сповідь суперниці

кого покластися, в кого шукати підтримки. Ех, і накоїмо ми з тобою, Берт! А зараз тобі тільки й потрібно сказати королю, що, здіймаючи заколот у Норфолку, я діяв за твоїм повелінням, аби помститися чоловікові за ув’язнення… А мені це допоможе. Я зможу тоді відкрито з’явитися в Східній Англії, буду поряд, стану твоєю людиною.

Він знову й знову переконував мене, ловив мої руки, цілував, притискав до себе. Навіть не образився, коли я вліпила його кілька досить відчутних ляпасів — лише безгучно сміявся…

Та я таки пішла, не сказала ні «так», ані «ні». Я була розлючена. Однак, уже лежачи в ліжку, подумала, що Гуго в чомусь має рацію. І можливо, знову мені знадобиться.

Тому наступного дня, відразу після трапези, я домоглася зустрічі з батьком. Це була далеко не найприємніша наша розмова. Але зрештою король пообіцяв, що прийме Гуго, якщо той дійсно залишився єдиним спадкоємцем Бігодів, та ще й виконував наказ настільки нерозважливої жінки, як я.

До Едгара я повернулася в піднесеному настрої. І що, запитується, очікувало на мене, коли я під’їхала до винайманого ним будинку? Бігали слуги, на вози вантажили клунки з речами, виводили коней. Похмурий Пенда не глянув на мене, але пояснив, що граф звелів готуватися до від’їзду й мені варто поквапитися.

Я бігцем кинулася сходами. Едгар стояв у верхній кімнаті, спостерігаючи, як розбирають і складають наше ліжко. Я так і налетіла на нього: чому це ми їдемо, коли ще вчора він і не згадував про це? Як це їдемо, коли більша частина вельмож ще веселяться у Нортгемптоні? Я теж хочу залишитися!

Едгар спокійно обернувся до слуг, чемно попросив усіх вийти. І мені не сподобалося, як він подивився на мене, коли за ними зачинилися двері.

— Зараз ти перестанеш верещати, Бертрадо, та скоришся мені, як своєму чоловікові й панові.

Було в його голосі таке, що змусило мене здригнутися. Я впізнавала ті самі інтонації, коли Едгар вигнав моїх лицарів, а мене звелів посадити під замок. І я спробувала заспокоїтися, поцікавилася, що змусило його прийняти настільки несподіване рішення, адже ще вчора…

Ух, як зблиснули його очі! Немов у вовка на полюванні.

— Учора все було інакше. І моя дружина не бігала на побачення до людини, яка для мене мов чума.

Ах, он як! Не знаю, в кого він випитав усе, але І мене раптом охопила лють. І я не боялася його,  хоча б тому, що в Нортгемптоні я перебувала під захистом батька й чоловік не зміг би тут попихати мною, ніби своєю кріпачкою. Я так і крикнула йому в обличчя. А щодо побачення, на яке він натякає, то воно зовсім не було тим, про що він думає, я не зраджувала його з Гуго Бігодом і…

Я й зойкнути не встигла, як раптом виявилася притиснутою до стіни, а рука Едгара зімкнулася на моєму горлі. Я мало не задихалася, а він спокійно й холодно дивився на мене.

— Мало того, що навколо мене всі тільки й шепочуться, як ти бігала на зустріч із Бігодом, мало того, що сміються за моєю спиною… Моя дружина та людина, яку я оголосив своїм ворогом, яка в Норфолку поза законом… Це так ти підтримуєш честь нашої родини, Бертрадо?

Едгар нарешті розімкнув руку і я, кашляючи та задихаючись, осіла на дощану підлогу. Я злякалася його. Раніше він нічого подібного собі не дозволяв. Навіть коли я відверто повставала проти нього. І якби я не була настільки налякана, я б заволала, гукала б на допомогу, здійняла крик, щоб усі довідалися, як поводиться з королівською донькою цей брутальний сакс. Однак я тільки терла горло й дивилася на його шнуровані чоботи, які зараз перебували в такій небезпечній близькості. Адже він лишень брутальний сакс… І я боязко попросила вислухати мене.

— Едгаре, все зовсім не так, як ти думаєш. Ми з Гуго виросли разом, він мені як брат, я не зраджувала тебе з ним… у біблійному сенсі. Але в нього помер старший брат, тепер Гуго може успадкувати все. Ось він і його батько, сер Роджер Бігод, зустрілися зі мною й попросили замовити слівце батькові…

Я затнулася й навіть замружилась, коли Едгар присів поруч. Заговорив повільно, але так само страшно.

— Ти все-таки не розумієш, Бертрадо. Я заявляю, що ця людина — злочинець, король погоджується зі мною, а ти відразу просиш за нього. Це ще гірше відступництво, ніж просто зрада, хіба не розумієш? Та ти принижуєш мене перед королем, показуєш, що моє рішення для тебе ніщо, ніби я взагалі не відіграю для тебе жодної ролі як чоловік і правитель графства. Що ти за дружина тоді, чого варті всі твої клятви перед вівтарем? І що тоді за родина в нас, зрештою, коли ти бігаєш на побачення до мого ворога й просиш милості для нього?

— Це не було побаченням, — уперто повторила я. — Ми з Гуго, як я сказала, бачилися не наодинці. Там був присутній і стюард двору, він засвідчить, що ми з його сином не коханці…

Я затнулася, і щойно він устав, знову зіщулилася. Але ні, він був спокійний.

— Ти ж не дурна, Бертрадо, повинна розуміти, що після твого клопотання за мого ворога, я не зможу з’явитися при дворі. Ти поставила мене в таке становище… І ми їдемо негайно. За даних обставин це найліпше, що можна зробити. А те, що ти не здійснила подружньої зради… Що ж, я готовий у це повірити. Ти надто холодна, щоб зрадити. Ти нездатна відчути справжній потяг.

Ми повернулись у Норфолк і розпочався новий етап нашого життя — порізно. Я знову зачаїла образу. Гірше принизити принизити мене було вже неможливо. Він дав зрозуміти: в мені є вада, яка не дозволяє мені навіть переспати з іншим. Ну гаразд, я помщуся йому. Ні, я не збиралася робити його рогатим. У чомусь він мав рацію — мені це огидно. Однак я знала, як завдати йому болю. І моєю помстою мала стати ця його кохана шльондра з фенленда