Симона Вілар - Сповідь суперниці

Мені не знадобилося зумисне розпитувати про саксонку. Розмови про неї я чула без перестанку. Так я довідалася, що купці з континенту, які торгують вовною, охоче ведуть із нею справи й що вона почала власну сукновальну справу, досить прибуткову на той час. Одночасно з цим я довідалася, що цю так звану «леді Гіту», охоче почали приймати в деяких поважних нормандських родинах. Останнє бісило мене особливо. Адже ця дівка була збезчещеною повією, і попри це навіть родовиті Д’Обіньї або зарозумілі Де Клари робили їй ласку, запрошуючи на полювання чи бенкети.

Колись Едгар пообіцяв мені віддати Гіту заміж. І, гадаю, для настільки багатої та самотньої леді знайшлися б охочі обвінчатися з нею. Однак у мене не вистачило б сміливості заговорити з ним про ту обіцянку. У мене, котра завжди знала, як вказати місце будь-кому й уміла домогтися свого! Але хоча інколи, під час судових засідань чи розглядів позовів ми й засідали разом із чоловіком, чомусь останнім часом я навіть не сміла підвищити голосу в його присутності. Крижана холодність Едгара збивала з мене пиху. Ми навіть більше не спали разом, а якщо обставини й змушували залишатися під спільним дахом, Едгар завжди мав окрему опочивальню. Не дивно, що чутки про наші стосунки знову поповзли графством. І як завжди трапляється в подібних випадках, більш винною стороною всі вважали жінку. Як це було принизливо! Втішало лишень, що навіть покинувши мене, Едгар не відрікся від нашого договору й не подався до своєї Феї Туманів. Але я ще не забула його слів про те, що він «не має наміру ганьбити цю горду жінку». Ух, як же я її ненавиділа!

Занурюючись у свою зневіру, я більше не шукала розваг. Інколи вирушала самотою у фени, шукаючи зустрічі зі своєю суперницею. Та я об’їздила усе довкіл, а одного разу навіть провідника найняла, який доправив мене на човні майже до самого лігвища клятої саксонки. Я цілісінький день спостерігала за тими, хто відвідує ці місця.

Тауер Вейк виявився багатим маєтком на острові посеред озера зі старою вежею та безліччю будівель по берегах. І тут на мене чекав іще один удар — серед тих, хто того дня прибув до кремінної вежі, я впізнала свого пасинка Адама. Я й раніше чула розмови про прихильність сарацина до Гіти, але мене це не обходило. А ось зараз, коли побачила хлопчиська, який верхи на поні їхав у Тауер Вейк, я розлютилася. Маленький зрадник! Під час зустрічей зі мною сама щирість, а сам раз у раз навідується до Едгарової повії.

А потім я зустріла її.

Це трапилося на початку жовтня. Того дня я звеліла осідлати собі одну з білих арабських кобил. Колись Едгар обіцяв подарувати мені таку, однак сталося так, що я взяла її сама. А чому ні? Он у саксонки була біла кобилиця, чому б це не взяти й собі?

І ось я на прекрасному білому коні виїхала у фени, рухаючись знайомою стежкою вздовж заростей верболозу, повз повноводий струмок. День випав сонячний, вітер грався вербовим гіллям, розгойдував очерет. Крізь цей шелест я почула віддалені голоси та сміх і, вичікуючи, зупинила свого коня.

Нарешті з-за вигину струмка з’явився човен. Ним правила, відштовхуючись жердиною, молода жінка в зав’язаній на саксонський манір шалі. Човен був простою плоскодонкою, і вона легко з ним вправлялася. На носі спиною до мене сидів хлопчик. І по знайомій темній потилиці я відразу впізнала Адама. А коли човен робив невеликий поворот, я помітила, що на колінах він тримав маленьку дитину у вінку з осінніх квітів.

У мене навіть подих перехопило. З місця не могла зрушити, хоча так давно прагла цієї зустрічі, а тепер наче заклякла.

Жінка щось говорила Адаму, він сміявся. Але ось вони наблизилися на достатню відстань і вже не могли не помітити мене. Я відчула погляд саксонки, побачила, як завмер сміх на її губах. Озирнувся й Адам.

Картаючи себе за малодушність, я штрикнула шенкелями боки коня, виїжджаючи вперед. Ці троє тепер були зовсім близько, але, схоже, не бажали зупинятися. Саксонка й далі працювала жердиною, не дивлячись у мій бік. Я мимоволі скерувала коня вздовж струмка, не відриваючи погляду від горезвісної Феї Туманів.

Не найприємніше відчуття — впевнитися, що твоя суперниця не потвора. Я перевела погляд на дітей. Точніше, на маленьку дівчинку. Скільки їй? Я подумки підрахувала — місяців дев’ять. Зовсім черв’як. Але в цьому черв’якові я з болем помітила виразну подібність до Едгара. Ці сині, трішки видовжені очі, лінія рота. З-під дурнуватого вінка видно кучерики білявого, майже лляного волосся. Дитина витріщалася на мене, не припиняючи ссати пальця. Нема нічого безглуздішого за дитину з пальцем у роті. Я помітила, як Адам, не зводячи з мене переляканого погляду, бездумно взяв руку дівчинки, сильніше притис її до себе. Схоже, він страшенно любив сестру. Ох, уже ці виродки мого чоловіка!

Адам перший перервав мовчанку:

— Слава Ісусові Христу, міледі.

— Повік слава, — завчено відповіла я. І розлютилася, що поводжуся так буденно. — Агов ти, дівко! — гукнула до Гіти. — Дивлюся, ти надто горда, щоб привітати свою пані.

Вона повернулася нарешті до мене. Очі мала сірі, я б навіть сказала, безбарвні. Кому таке може сподобатися?

— Хіба нас відрекомендували одна одній, міледі?

— У цьому нема потреби. Ми обидві знаємо, хто з нас хто.

— Дійсно, знаємо. І я трохи здивована, міледі, що зустрічаю вас без почту й супроводу, та ще й у моїх володіннях.

До біса, я дійсно на її землі! Але й у Норфолку. А Норфолк — моя земля. І я не втратила нагоди вказати на це. Додала, що коли вона виявить до мене неповагу, я звелю своїм людям прибути у фенленд і покарати її.

Обличчя Гіти Вейк залишалося спокійним. Навіть не дивлячись на мене та й далі правлячи човном, вона сказала:

— Хіба я чимось образила вашу світлість, що ви відразу заговорили про непошану? Чи хочете брутальною розмовою змусити