Симона Вілар - Сповідь суперниці

танцюристів, я то знаходила Едгара, кружляючи, сплітала з ним пальці, то відразу натикалася глузливим поглядом на тужливу пику графа Суррея, то встигала обмінятися жартом із братом Реджинальдом Корнуоллом, далі…

Першої миті я вирішила, що мені привиділося. Неяскраві смолоскипи, чергування світла й тіні, невиразні силуети… І ось, ніби заведена, я роблю поворот долоня до долоні з Гуго Бігодом. Я тільки кліпнула, коли впізнала його високу худорляву постать, коротко обстрижене біляве волосся, коли зблиснули під вусами його зуби в посмішці.

— Гуго!

— Т-с-с, Бертрадо. Постарайся після півночі бути біля старої каплиці в замковому саду. Я на тебе чекатиму, радосте моя…

І ось я вже роблю поворот із другим танцюристом. З наступним, ще з наступним. Я мимоволі почала озиратися, шукаючи поглядом Гуго. Не привиділося ж мені? І якоїсь миті я його помітила, він стояв біля портьєри під аркою на вході до зали. Гуго дивився на мене посміхаючись, але відразу вийшов, і лише тканина заколихалася, мов на підтвердження, що він таки був тут. Але це немислимо! Король Генріх оголосив Гуго заколотником, якби він з’явився при дворі — його миттю схопили б. І все-таки він зухвало з’явився тут. Призначив мені зустріч. Як же він сумував за мною, якщо прийшов, ризикуючи навіть власною свободою!

Мабуть, мені не відразу вдалося впоратися з хвилюванням. Едгар помітив це.

— Може ти стомилася, люба? Ти раптом стала така сумна. Хочеш, залишимо бенкет?

Я погодилася, що трохи стомлена. Полювання, їзда верхи, потім це застілля, танці. Я б і справді пішла, однак саме сьогодні Матильда наполягла, щоб я залишилася з нею ночувати. Адже ми сестри, а нам так рідко доводиться бувати разом. Я говорила все це чоловікові, побоюючись лише, щоб він не викрив моєї брехні та не вирішив запитати про це в Матильди.

Але він тільки посмутнішав.

— Звісно, я розумію. Доведеться наказати, щоб ваші слуги залишитися в замку.

Знаєте, я майже відчула себе винною, майже ладна була відмовитися від задуманого. Адже хто такий Гуго? І як він смів призначати мені побачення, коли сам повинен розуміти, що я з чоловіком? Однак я промовчала. Я хотіла зустрітися з Гуго, мені було цікаво з ним поговорити. Він же так підтримував мене раніше, був такий вірний, коли Едгар відверто ігнорував мене, примушував коритися.

Але щойно я опинилась у відведеному мені покої, як пожалкувала, що залишилася. Як там було незатишно й похмуро! І якщо, навіть у тісноті міського будинку з Едгаром я не була позбавлена комфорту, яким так любив оточувати свій побут мій чоловік, то в цих вогких кімнатах смерділо сечею чужих псів, а постіль, по суті, була ящиком із соломою. І хоча мені виділили постільну білизну та ковдру, але як бурчала моя Маго, коли збивала солому на ложі! А Клара навіть розплакалася, коли зрозуміла, що їй просто доведеться спати на підлозі вітальні. Щоб хоч якось розвіяти кепський настрій, я кілька разів смикнула Клару за коси та вліпила важкого ляпаса пажеві, який похмуро пихкав.

Однак тут прийшов сер Роджер Бігод, батько Гуго, з кошиком фруктів і духмяних свічок. Слідом за ним слуги внесли балію з теплою водою. Стюард поводився надзвичайно запопадливо, кидав на мене погляди вірного пса. Що ж, не так уже й погано мати в боржниках лорда-стюарда королівського двору.

Я відразу поцікавилася, чому серед запрошених не було Вільяма, старшого сина Бігода, на що той відповів, що згодом я про все дізнаюся.

Коли він вийшов, я зняла дерев’яну віконницю. Місяць був уповні, десь протягливо ухкав пугач. Було тепло. Чудова ніч для побачення. А Гуго…

Свічки, які приніс сер Роджер, були з позначками, поряд із якими стояли цифри, що означали проміжки часу — години й половини годин. Я всілася в крісло та почала сонно спостерігати, як жовтий віск тане біля латинської цифри X. Це означало, що мені чекати ще цілих дві години.

Щоб якось згаяти час, я пішла до Матильди. Вона ще не спала, переглядала якісь сувої. На мене навіть не глянула, але її байдужість тільки підбадьорила мене. Я почала дошкуляти сестрі розпитуваннями, чому чоловік відпустив її саму, хоча ще не забулася історія про неї та Гая Круельського. Чи не побоюється Жоффруа, що біля Матильди знову з’явиться хтось…

Мені таки вдалося допекти Матильді. Вона гнівно пожбурила перо.

— Не тобі дбати про мої чесноти, Бертрадо. Але якщо хочеш знати — на світі нема другого Гая де Шампера, отже, графові Анжуйському нема більше до кого мене ревнувати.

— Невже? Ну, а якби твій відважний хрестоносець таки побажав тебе бачити, й користуючись відсутністю Анжу, таємно прибув у Нортгемптон? Чи він так боїться гніву нашого батька, що не зважиться на зустріч із коханою?

Матильда відкинула за плече хвилю розпущеного каштанового волосся з рудим полиском.

— Ти не розумієш, Бертрадо. Сер Гай не побажав би своєю появою насамперед скомпрометувати мене. Особливо тепер, коли я на вершині слави й за мною так стежать.

Я здригнулася. А як же я і Гуго? Чи розуміє він, чим я ризикую, зустрічаючись із ним? І я відволіклася, запитала в сестри, чи впевнений її чоловік, що маленький Генріх Анжуйський його син? Чи схожий він на батька?

Матильда якось особливо гордо посміхнулася.

— О, мій Генрі Анжу! Він чудесний, і Жоффруа ні на мить не сумнівається, що це його дитина. Наш син спадкоємець графств Анжу, Мена й Турені, герцогства Нормандії та Англійської корони. А схожий він… У ньому відразу відчувається кров Завойовника. І він рудий.

Я нітрохи не розумілася на дітях. Але якщо Матильда не бреше і її син вдався у рід Вільгельма Завойовника — він матиме Англію. Якщо до того її зможе втримати Матильда.

Говорити нам більше не було про що, і я пішла до себе. Дивилася, як повільно тане віск на свічці. Боже, ще нема й XI! А мене так хилило на сон… Якийсь час я крутилася на незручному ліжку, відчувала, як поколюють соломинки