Немеш Іван - Світ Звіролісу, Немеш Іван

Частина 20. Розділ 67

 

Випробування темрявою

 

Міла не відводила погляду від таємничих незнайомців. Її серце билося швидко, але вона змусила себе зберігати спокій.

— Що це означає? — запитала вона. — Що нам потрібно зробити?

Постать у чорному плащі підняла голову, і натовп тіней за її спиною завмер.

— Ви шукаєте істину? — голос був м’який, майже шепіт, але він лунав у голові, наче гучний дзвін.

— Так, — відповіла Міла.

— Тоді вам доведеться пройти через темряву.

Раптом земля під їхніми ногами здригнулася. Тіньові постаті розступилися, і між ними відкрився темний прохід, що вів кудись углиб, у бездонну пітьму.

— Що там? — спитав Багряник, стискаючи руків’я меча.

— Все, що ховається в найтемніших куточках вашого серця, — відповіла постать.

Міла відчула, як щось холодне пробігло її спиною.

— Чому ми маємо йти туди?

— Бо істина не дається без випробувань. Ви хочете відповіді? Отримайте їх. Але спершу – подивіться у вічі своїм страхам.

Вона обмінялася поглядами з Багряником, Драгнаром і Раксаром. Це було безумством – йти туди, не знаючи, що їх чекає.

Але іншого вибору не було.

— Ми підемо, — сказала вона твердо.

— Але не всі повернуться, — прошепотіла таємнича постать.

Темний прохід здавався бездонним. Його поглинала пітьма, і жодне світло не проникало всередину.

Міла зробила крок уперед.

За нею пішов Багряник.

Тіні зачинили прохід за ними.

Як тільки вони перетнули поріг темного проходу, навколо запанувала абсолютна тиша. Жодного подиху вітру, жодного звуку кроків — лише гнітюча, всепоглинаюча темрява.

— Багрянику? — прошепотіла Міла, але її голос прозвучав приглушено, ніби з іншого світу.

— Я тут, — відповів він, але його голос лунав десь здалеку.

Вона простягнула руку вперед, намагаючись намацати когось поруч, але торкнулася лише порожнечі. Хоча всього мить тому вони стояли пліч-о-пліч, тепер вони наче розчинилися в темряві, кожен залишившись наодинці зі своїми страхами.

Раптом перед очима Міли спалахнуло світло, і вона побачила… себе.

Вона стояла у великій залі, що нагадувала тронний зал Вартового зірок. Але на троні сиділа не він. На ньому сиділа вона сама — старша, холодна, із жорстким поглядом.

— Нарешті, — сказала її друга, темніша версія. — Я чекала цього моменту.

— Хто ти? — запитала Міла, зробивши крок назад.

— Хіба ти не бачиш? Я — це ти. Ти, якою станеш, якщо підеш далі.

— Ні… Це неправда…

— О, ще й як правда, — темна Міла зухвало посміхнулася. — Ти хочеш врятувати цей світ, але чи замислювалася, що ти можеш зробити його гіршим?

— Я не хочу влади, — заперечила вона.

— А хто сказав про владу? Я говорю про контроль. Хижаків і травоїдних ніколи не об’єднати, поки ними керують слабкі ватажки. Їм потрібен справжній лідер. Ти.

— Ні, — прошепотіла вона.

— Ти вже зробила перший крок. Ти змусила їх слухатися тебе. Але ти знаєш, що цього недостатньо. Їх потрібно примусити. Якщо потрібно — через кров.

Міла затремтіла.

— Я не така.

— Ні? А ти не пропонувала знищити всіх, хто проти об’єднання? — темна версія Міли нахилилася вперед, її очі виблискували, наче холодна сталь. — Десь глибоко всередині ти вже знаєш: це єдиний шлях.

Міла хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі.

— Ти боїшся стати мною, — темна Міла розсміялася. — Але що, якщо я вже є частиною тебе?

Темрява навколо загусла, почавши обертатися навколо неї, стискаючи з усіх боків.

Вона задихалася.

Це була пастка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍