Немеш Іван - Світ Звіролісу, Немеш Іван

Світ Звіролісу — це місце, де магія переплітається з реальністю, а час поводиться, наче жива істота. Міла опиняється тут випадково, або ж це було визначено долею? Древні конфлікти, зниклі легенди, істини, які краще не знати… Щоб вибратися, їй доведеться зрозуміти цей світ, розгадати його таємниці та знайти відповідь на головне питання: хто вона насправді, та як тут опинилася?

Частина 1. Розділ 1

 

Початок чарівної подорожі

 

Звіроліс — це місце, про яке люди навіть не підозрюють. Тут немає доріг, хмарочосів чи людської метушні. Усе вкрито густими лісами, які світяться вночі м’яким блакитним сяйвом грибів, вогників світлячків і незвичайних зірок, що здаються такими близькими, ніби їх можна торкнутися.

Кожен мешканець Звіролісу має своє місце і роль. Білки опікуються лісовими плодами, ведмеді будують мости й хатинки, сови керують навчанням молодих тварин, а леви охороняють порядок і закони. Тут немає війн чи суперечок, бо головне правило лісу звучить так: «Гармонія понад усе».

Лис Багряник був одним із тих, хто стежив за цією гармонією. Його довга руда шерсть переливалася золотом на сонці, а гострий розум допомагав розплутувати найскладніші справи. Він жив на межі Звіролісу, вважаючись сторожем цього чарівного світу. Одного разу, обходячи свої володіння, Багряник помітив, що листя на деревах почало злегка тьмяніти, а пісня птахів звучала приглушено.

— Щось трапилося, — пробурмотів він собі під ніс і почав обхід.

Його лапи безшумно ступали м’якою моховою стежкою, поки він не почув дивний звук — тонкий і незвичний для Звіролісу. Це був сміх. Але не пташиний, не білчачий, не вовчий — це був сміх людини.

Здивований, Багряник відсунув гілки куща й побачив… дівчинку. Її темне волосся було трохи скуйовджене, а просте плаття — запилене, ніби вона довго блукала. Проте її очі світилися радістю. Вона сиділа на пеньку й годувала білок з долоньки.

— Хто ти? — голосно запитав Багряник, не виходячи з тіні.

Дівчинка підняла голову, але не злякалася. Навпаки, вона зацікавлено оглянула лиса й усміхнулася.

— Мене звати Міла. Я… не знаю, як тут опинилася. Просто пішла в ліс за грибами, а потім… — Вона задумалася. — Потім я побачила світло, воно було таке гарне, і я пішла за ним. І ось я тут.

Лис підозріло примружився. Люди не могли перетинати межу між світами, це було неможливо.

— Ти не повинна тут бути, — суворо сказав він. — Повернися назад.

— Але я не знаю, як! — заперечила Міла, з надією дивлячись на лиса. — Тут так гарно… Я не хотіла нічого поганого.

Багряник зітхнув. Її голос був щирим, і він відчув, що дівчинка справді не мала злих намірів. Але присутність людини могла зруйнувати гармонію Звіролісу.

— Іди за мною, — сказав він нарешті. — Ми поговоримо з Совою Старомудрою. Вона знає, що робити.

Міла йшла за Багряником, уважно розглядаючи навколишній ліс. Кожен крок здавався їй казковим — м’який мох світився під ногами, квіти піднімалися й розкривали свої пелюстки, ніби вітали її. Вона хотіла торкнутися кожної гілочки, кожної травинки, але погляд лиса був таким суворим, що вона стримувала себе.

— А ти завжди такий серйозний? — запитала Міла, намагаючись порушити тишу.

— Я сторож, — коротко відповів Багряник, не озираючись. — Моє завдання — захищати наш світ.

— Від кого?

— Від усього, що може порушити гармонію, — сказав він. — І зараз це ти.

Міла знітилася, але вирішила не сперечатися. Попереду, серед дерев, почало вимальовуватися велике дуплисте дерево. Воно виглядало, ніби пережило сотні буревіїв, але стояло гордо й непохитно. Це був дім Сови Старомудрої.

— Стій тут, — наказав Багряник.

Він піднявся по звивистих сходах, вирізьблених у стовбурі, й постукав у дупло. Дерево заскрипіло, й з темряви з’явилася Сова. Її крила були вкриті сріблястим пилком, а очі, великі й блискучі, проникливо дивилися на Багряника.

— Що сталося? — запитала вона голосом, який ніби дзвенів і лунав у голові.

— Людина, — відповів лис. — Дівчинка. Вона з’явилася на нашій землі.

Сова замислилася, витягнувши довгу шию вперед.

— Людина? Вперше за сотні років. Приведи її сюди.

Багряник жестом покликав Мілу. Вона невпевнено ступила вперед, але її обличчя було більше сповнене цікавості, ніж страху.

— Доброго дня, — привіталася вона чемно.

Сова уважно оглянула її, ніби намагаючись зазирнути глибоко в душу.

— Ти чиста, — мовила вона. — Твоє серце сповнене добра. Але ти не повинна тут бути. Люди й тварини живуть окремо, щоб оберігати обидва світи. Як ти перетнула межу?

Міла розповіла про дивне світло, яке побачила в лісі, й про те, як воно привело її сюди. Сова слухала мовчки, але її крила почали легенько тремтіти, ніби вона щось зрозуміла.

— Це був поклик Зоряного дерева, — сказала вона нарешті.

— Зоряного дерева? — перепитали одночасно Міла й Багряник.

— Це найдревніше дерево в нашому світі, — пояснила Сова. — Воно пробуджується лише тоді, коли світові загрожує небезпека. Ти, дівчинко, не випадково тут опинилася.

Міла відчула, як серце затріпотіло.

— А що я повинна зробити?

— Ти мусиш знайти дерево й дізнатися, чого воно хоче. Але пам’ятай: Зоряне дерево відчуває брехню та страх. Ти повинна бути чесною й сміливою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍