Немеш Іван - Світ Звіролісу, Немеш Іван

Розділ 66

 

Тиша, що зависла над площею, була майже відчутною. Навіть вітер здавалося зупинився, ніби сама природа прислухалася до їхньої розмови.

— Ти хочеш сказати, — голос Раксара звучав глибоко й загрозливо, — що ми не просто боремося за мир, а за виживання?

— Саме так, — кивнула Міла. — І якщо ми не з’ясуємо, як зламати цей цикл, то всі зникнемо.

— Це брехня! — раптом вигукнув хтось із натовпу.

— Нам брешуть, щоб змусити прийняти цей безглуздий союз!

Крики почали множитися, натовп збурювався. Напруження наростало з кожною миттю.

— Це пастка! — загорлав молодий воїн-хижак. — Вона веде нас у пастку!

— Досить! — голос Багряника прорізав хаос, як грім серед ясного неба. Його очі палали. — Хочете загинути? То вперед, бийтеся! Але знайте: цього разу вам не буде шансів переродитися.

Натовп затих.

— Я був там, у руїнах, і бачив істину. Вартовий Зірок не буде нас судити. Він просто зітре всіх.

Зависає мовчанка.

— І що ти пропонуєш? — нарешті запитав Альтар.

— Нам потрібно дістатися до самого Вартового, — сказала Міла. — І змусити його говорити.

— Це самогубство! — вигукнув хтось.

— Це єдиний шанс, — тихо, але твердо відповіла вона.

Раптом, звідкись із темряви, пролунав тріск гілки.

Міла різко обернулася, та схопила найближчу зброю, яка була неподалік.

Із тіні, що зливалася з ніччю, за ними стежили… очі. Багато пар очей.

Щось ховалося у пітьмі. І воно вже наближалося.

Очі в темряві не моргали. Вони світилися холодним, жовтуватим світлом, як відбиття місячного сяйва в калюжі.

Міла напружилася, не відводячи погляду від невідомих постатей. Багряник зробив крок уперед, затуливши її собою.

— Хто тут? — голос Раксара був сповнений загрози.

Ніхто не відповів. Тільки вітер прошелестів поміж деревами, здавалося, шепочучи про небезпеку.

— Ми знаємо, що ви там, — голос Драгнара був спокійним, але напруженим, як натягнута тятива лука. — Покажіться.

Тиша.

І раптом…

Гілки розчахнулися, і з темряви вийшли постаті. Високі, загорнуті в довгі чорні плащі, що розвіювалися, ніби самі тіні відмовлялися відпускати їх. Їх було троє.

— Хто ви? — запитала Міла, тримаючи в руці кинджал.

Одна з постатей зробила крок уперед. Обличчя було приховане каптуром, але очі… Очі горіли, ніби вони бачили все, що було, і все, що ще буде.

— Ви шукаєте Вартового Зірок, — голос істоти був холодний, майже нечутний, але його відлуння проникало глибоко в свідомість.

Усі напружилися.

— Так, — відповіла Міла.

— Ви не готові.

— Готові чи ні, ми підемо, — Багряник зціпив кулаки. — І ми отримаємо відповіді.

Постать мовчала кілька секунд, а потім прошепотіла:

— Отримаєте. Але не ті, на які сподіваєтеся.

Із-за спини незнайомців виринули інші… Їх було десятки. Вони стояли мовчки, ніби чекали сигналу.

— Вони не просто спостерігачі, — тихо сказав Драгнар. — Вони випробовують нас.

— Чому? — запитала Міла.

— Бо тільки ті, хто пройдуть крізь морок, здатні побачити світло, — відповів той, хто стояв попереду.

Вони прийшли не просто так. І Міла це відчувала.

Їм доведеться довести, що вони гідні відповідей.

Або померти, так і не дізнавшись істини.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍