Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

золотій рибці. Увесь двір навколо будинку був обсаджений квітами.

— О-о-о, міледі, — видихнула маленька Мей. — Це найбільша краса, яку мені доводилося бачити!

— Нарешті ця дитина сказала щось розумне, — погодилася Сьюзен. — Удома ще не наважилися підняти свої маленькі голівки підсніжники, а тут уже все цвіте!

Кат усміхнулася до них обох, думаючи про те, що це будинок для закоханих. І Босвелл невдовзі буде тут, якщо ще не чекає на неї. Карета зупинилася, і її конюхи опустили сходинки, а з вілли тим часом виходила тутешня прислуга. Юний синьйор Кіра відрекомендував їх. Там були шафар Паоло та його дружина економка й кухарка Марія, а ще двоє дівчаток, що допомагали на кухні, дві покоївки та півдесятка садівників.

— Лорд Босвелл, — запитала вона в Паоло, — він іще не приїхав?

— Нікого не було, мадонно.

Кат обернулася до синьйора Кіра.

— Ваш посильний сказав, що доставив мого листа на віллу лорда Босвелла. Де його вілла?

— Зовсім поряд, синьйоро графине.

Вона знову повернулася до Паоло.

— Нехай хтось із садівників покаже начальникові моєї варти дорогу туди.

— Si[27], мадонно!

— Коналле, їдь туди!

Горянин знову скочив у сідло.

— От гарячка! Так вам нетерпеливиться, — невдоволено пробурмотів він.

— Та не переймайся ти так, — гукнула графиня у відповідь. — Я впевнена, що та чорноока красуня, на яку ти так витріщався, зачекає. — І вона засміялася, почувши не надто пристойну відповідь, з якою Коналл виїхав із двору. Кат повернулася до юного Кіра.

— Будете сьогодні моїм гостем, синьйоре. Уже надто пізно повертатися до міста самому.

Вони увійшли до вілли. Кат усе дуже подобалося. На першому поверсі був прямокутний передпокій зі сходами посередині, а ще три вітальні, бібліотека, родинна їдальня, їдальня для врочистих обідів та три кухні. Коли вони піднялися на другий поверх, Марія заговорила:

— Боюся, будиночок зовсім маленький, мадонно. Усього лише шість спалень. Хоча третій поверх досить просторий і я підготувала для ваших служниць чудову кімнатку просто над вашою.

Вона продибала коридором до оздоблених різьбленням дверей, прикрашених лев’ячими головами, з вишуканими ручками із золота та порцеляни. Урочисто відчинивши двері, Марія виголосила:

— Ессо[28], мадонно! Ваша спальня.

Кат увійшла до просторої, добре провітрюваної кімнати з двома високими подвійними вікнами на маленькі металеві балкони, навислі над садком на задньому дворі. Далі красувало море.

У кімнаті стояло величезне високе ліжко, задрапіроване шовковою зеленкувато-блакитною тканиною та вкрите покривалом такого самого кольору. Теплих відтінків меблі були з добре відшліфованого горіхового дерева, а стіни мали кремовий колір, позолоту вгорі та на стелі. Обабіч вікон висіли важкі шовкові портьєри кольору морської хвилі. Завіси з кремового шовку ніжно розмаював морський бриз. На прохолодній кахляній підлозі лежали товсті овечі шкури. Навпроти вікон, ліворуч від ліжка був великий камін, оздоблений різьбленим мармуром. Довершували обстановку велика шафа, стіл і кілька стільців.

У стіні навпроти ліжка й праворуч були ще одні двері. Відчинивши їх, Марія промовила:

— Ваша ванна, синьйоро графине.

Очі в Кат розширилися. Стіни й долівка були викладені надзвичайно красивими блакитними кахлями, а посеред кімнати розташовувалася велика, заглиблена в підлогу мармурова ванна, схожа на мушлю, оздоблена з одного боку фігурками золотих рибок.

— Погляньте, мадонно, — захоплено мовила Марія. Вона нахилилась і покрутила одну з трьох золотих рибок. У ванну потекла вода.

— А коли хочете спорожнити її… — Вона не доказала, замість цього потягла вгору середню рибинку. — Бачите? Чи ж не чудово? Останнім власником цього будинку був крамар із Туреччини. Вони купаються значно частіше, ніж нормальні люди, та то байдуже.

— А як вода нагрівається? — запитала Кат.

— У порцеляновому барильці, під яким завжди горить слабкий вогонь.

— Погляньте лишень, Сьюзен, Мей! Оце дивовижа! Вам більше не доведеться тягати відра з водою! Можете підготувати для мене ванну просто зараз! Лорд Босвелл незабаром буде тут!

І доки Кат хлюпалася в напахченій воді, Коналл через пагорби проїхав за молодим садівником кілька миль до ще однієї великої вілли, добре схованої серед дерев. Тут садівник зупинився й указав на будинок.

— Ну, ходімо, — мовив шотландець.

— Ні, синьйоре капітан. Я не піду далі. Якщо вона дізнається, що я прийшов, щоб допомогти забрати в неї її чоловіка, вона прокляне мене!

— Хто? — Коналл був спантеличений.

— Відьма!

— Яка відьма?

— Графиня ді Лікоза. Це її будинок. Лорд Босвелл — її коханець.

Коналл на мить замислився. Що ж… тому чоловікові треба було якось жити. Та й до всього він не примчав на віллу щоб зустріти жінку яку присягався кохати. Коналл узагалі гадав, що вони зустрінуться десь на півдорозі між Римом та Неаполем. А потім він згадав, про що розповів їм посильний. Він не передав листа в руки лордові Босвеллу, бо того не було на віллі. То, може, граф узагалі не одержав повідомлення? Тим-бо й ба! Авжеж! Типова жіноча витівка!

— Чекай на мене тут, — наказав Коналл знервованому садівникові і, підостроживши коня, попрямував далі. Він доїхав без жодних перешкод. Діставшись до будинку, побачив, що у вікнах горить світло. Зіскочив із коня й постукав у двері. За кілька хвилин їх відчинив шафар і зверхньо поглянув на капітана.

— Мені потрібен лорд Босвелл.

— Вибачте. Його не можна турбувати. Що йому переказати?

— Я капітан Mop-Леслі, добродію, — сказав Коналл, відпихаючи церемонного слугу вбік. — І я таки потурбую лорда просто зараз! Босвелла! Босвелла мені! Босвелл! Босвелл!

Десь нагорі в будинку грюкнули двері, і на сходах з’явився Френсіс Стюарт-Гепберн. Він стрибав униз, тримаючи напоготові меч. Босвелл підійшов до Коналла, уважно придивився до нього.

— Коналл? Коналл Мор-Леслі?

— Так, мілорде.

Обличчя графа осяяла усмішка, і він вільною рукою схопив руку Коналла.

— Господи, друже! Яка радість тебе бачити! Що ти тут робиш?

— Ви не одержали повідомлення, що його передали вам кілька тижнів тому?

— Ні. Ти певен, що твій посильний тут був?

— Так, мілорде, був. Йому сказали, що вас немає вдома, але це повідомлення обіцяли передати вам одразу ж після вашого повернення.

— Коналле, я кілька місяців стовбичив тут, удома. — Раптом обличчя графа зблідло. — Кат! З нею все гаразд?

Коналл полегшено зітхнув.

— Так, мілорде, з нею все гаразд, але вона вже не може вас дочекатися. Графиня готова прийняти вас, ваша світлосте, на віллі «Золота риба».

— Що?!

— Так, сер! Вона вже на вас чекає. І якщо у вас тут немає нічого особливо цінного, кличте вашого Анґуса та їдьмо!

Френсіс Стюарт-Гепберн повільно всміхнувся до Коналла Мор-Леслі.

— А що тут може бути цінного, друже? Анґусе! До мене!

Аж раптом угорі на сходи вигулькнула одна з найвродливіших жінок, яких Коналлові доводилося зустрічати.