Ю. Несбе - Макбет

здав нас Гекаті. Той хлопець — то дійсно його син. Питання тепер стоїть так: чи потрібен нашим городянам мер-розпусник?

— Один адюльтер п’ятнадцять років тому? — мовила Леді. — Про який Тортел зізнався ще тоді, попросив пробачення і платив за свій гріх, утримуючи матір і сина? А тепер, коли матір захворіла, святий Тортел забирає сина до себе? Та люди за це на руках його носитимуть, милий! Він скоїв гріх, який більшість людей зрозуміють і пробачать, тим більше, що він покаявся й проявив людяність і доброту. Тортел став представником народу, від імені якого він хоче правити містом. Ця його заява — геніальний хід. Люди натовпами ринуться на вибори голосувати за нього.

— Отже, Тортел зібрався балотуватися й перемагати. Що робити?

— Що робити? По-перше, найголовніше: яку сукню мені вдягнути, Джеку?

— Іспанську, — відповів Джек, беручи чашку чаю з таці й ставлячи її на нічний столик Леді.

— Дякую. А як щодо Гекати й Тортела, Джеку? Нам треба з ними щось робити, чи це надто ризиковано?

— Я не стратег, пані. Але я читав, що на випадок ворогів на двох фронтах є дві класичні стратегії. Перша — вступити в переговори з одним із ворогів і укласти з ним перемир’я, а потім зосередити свої сили проти другого ворога й напасти на нього без попередження. Друга стратегія — це нацькувати ворогів один на одного, дочекатися, поки вони обидва не ослабнуть, а потім завдати удару.

Джек подав Макбету чашку кави.

— Нагадай мені, щоб я підвищив тебе по службі, — сказав Макбет.

— Та він уже отримав підвищення, — втрутилася Леді. — Наші номери заброньовані аж на два тижні наперед, тому тепер у Джека є помічник. Помічник, який називатиме його «сер».

Джек розсміявся.

— Це не я вигадав, — зауважив він.

— Це моя ідея, — підтвердила Леді. — Втім, нічого особливого в ній немає. Дотримуватися правил щодо форми звертання цілком резонно. Бо форма звертання нагадує всім про існуючу ієрархію і, таким чином, усуває можливі непорозуміння. Якщо мер оголошує надзвичайний стан, то важливо, зокрема, знати, хто в такому разі має керувати містом. Хто ж?

Джек похитав головою — мовляв, не знаю.

— Старший комісар, — відповів Макбет, відсьорбнувши кави. — Допоки сам старший комісар не скасує надзвичайний стан.

— Та невже? — здивувався Джек. — А якщо мер помре? Тоді старший комісар теж перебирає на себе владні повноваження?

— Так, — відповів Макбет. — Допоки не оберуть нового мера.

— Ці правила Кеннет запровадив одразу ж після війни, — пояснила Леді. — У ті часи наголошувалось на необхідності динамічного й агресивного стилю керівництва.

— Що ж, цілком резонно, — зауважив Джек.

— Найважливішим у правилах про надзвичайний стан є те, що старший комісар керує абсолютно всім. Він має право призупиняти дію системи правосуддя, цензурувати пресу, відкладати вибори на невизначений термін, одним словом…

— … перетворюється на диктатора.

— Саме так, Джеку, — підтвердила Леді, помішуючи чай. — На жаль, Тортел навряд чи погодиться оголосити надзвичайний стан, тому нам доведеться вдатися до іншого варіанту, який за нинішніх обставин буде найкращим.

— Який полягає…

— Який полягає в тому, що Тортел загине, ясна річ, — відповіла Леді, сьорбаючи чай.

— Загине? В результаті чого?

— В результаті вбивства, — розтлумачив Макбет, ніжно стиснувши литку Леді. — Ти ж це хотіла сказати, кохана?

Вона кивнула.

— Старший комісар оголошує, що на час розслідування вбивства він бере на себе управління містом. Може, за тим убивством криються якісь політичні мотиви? Чи мера «замовив» Геката? А раптом убивство має стосунок до його подружньої невірності? Одним словом, розслідування тягтиметься довго й нудно.

— Я можу правити лише тимчасово, — зауважив Макбет, — допоки не оберуть нового мера.

— Але ж, любий, поглянь — на вулицях ллється кров. Убивають політиків та полісменів. Старший комісар, який тепер виконує функції мера, може піти на запровадження надзвичайного стану. І таким чином відстрочити вибори на невизначений термін, доки ситуація не стабілізується. А момент, в який ситуація стабілізується, визначатиме сам старший комісар.

Макбет відчув таке саме дитяче задоволення, як і тоді, коли вони з Даффом царювали на ігровому майданчику в сиротинці, і їхній панівний статус визнавали навіть старші хлопці.

— Ми зможемо мати майже необмежену владу як завгодно довго. А ти впевнена, що столиця не втрутиться?

— Любий, сьогодні я мала довгу й цікаву розмову з одним із суддів нашого Верховного суду. Столиця спроможеться ввести дуже мало санкцій, або жодної взагалі, якщо правила, запроваджені Кеннетом, не суперечитимуть федеральним законам.

— Зрозуміло, — задумливо мовив Макбет, потираючи підборіддя. — Цікаво, цікаво… Отже, все, що треба, — це аби Тортел помер або сам оголосив надзвичайний стан.

Джек стиха прокашлявся.

— Бажаєте чогось іще, пані?

— Ні, Джеку, дякую, — відказала Леді й махнула рукою — мовляв, можеш іти.

Коли Джек відчинив двері в коридор, Макбет почув, як внизу бухкала музика, а коли зачинив, то знадвору долетів вереск сирени автомобіля швидкої допомоги.

— Тортел планує зупинити нас. З убивством зволікати не можна, — промовила Леді.

— А Геката? Якщо Тортел із Гекатою уявити змією, то Геката — її голова, а Тортел — хвіст. Змія стає ще більш небезпечною, коли їй відрубують хвіст. Тому спочатку доведеться відрубати голову!

— Ні.

— Ні? Він сказав, що вб’є нас, якщо ми виявимо непослух. Ти що — хочеш бути його дресированим псом?

— Послухай, любий. Ти чув, що сказав Джек. Треба укласти перемир’я з однією стороною й напасти на іншу. Зараз не час виступати проти Гекати. Ба більше: я не впевнена, що Геката й Тортел дійсно працюють разом. Якби це було так, то Геката наказав би нам не чіпати Тортела й не зазіхати на його посаду. Але він цього не зробив. Навіть тоді, коли ти натякнув йому про власне бажання балотуватися. Оскільки Геката гадатиме, що ми засвоїли його урок і стали його слухняними псами, то він тільки аплодуватиме нам, а опосередковано — і собі, якщо ми встановимо над містом свій політичний контроль. Зрозумів? Ми приберемо спочатку одного ворога й отримаємо те, що хочемо. А вже опісля подумаємо, що робити з Гекатою.

Макбет провів рукою по її нозі — вище коліна. Леді замовкла, заплющила очі, а він прислухався до її подиху. Подиху, який і без слів давав йому знати, можна його руці рухатися далі чи ні.

Цілий день та цілу ніч безустанно періщив дощ, відмиваючи вічно брудне місто. Торохтів дахом «Гранд-готелю», де Флінс, Дафф, Малкольм та Кетнесс домовилися залишатися, допоки все не скінчиться. О другій ранку Кетнесс прокинулася від стуку у двері її номера. І відразу ж здогадалася, хто то був.

Здогадалася