Ю. Несбе - Макбет

не за кількістю ударів, не за інтервалами між ними і не за їхньою силою. А за манерою. Він стукав пласкою долонею. І Кетнесс знала ту долоню, знала кожну її лінію та зморшку.

Вона на щілину прочинила двері.

З волосся та одежі Даффа стікала вода, його зуби торохтіли, а обличчя було таким блідим, що шрам став майже непомітним.

— Вибач, але мені дуже треба прийняти гарячий душ.

— А у тебе не…

— У моєму з Флінсом номері є лише двоярусне ліжко та раковина.

Кетнесс прочинила двері ширше, і Дафф прослизнув усередину.

— Де ти був? — спитала вона.

— На цвинтарі, — відповів Дафф з ванної.

— Як — посеред ночі?

— Вночі по місту вештається значно менше людей. — Кетнесс почула, як увімкнулася вода. Підійшла до відчинених дверей ванної й зупинилась.

— Даффе!

— Що?

— Просто хотіла попросити пробачення.

— За що? — гукнув він.

Кетнесс прокашлялася й гучно відповіла:

— За твою сім’ю.

Вона стояла, слухаючи, як шумить вода, поглинаючи її слова, втупившись очима в пару, яка ховала його від неї.

Коли Дафф, несучи на одній руці свій мокрий одяг, вийшов у халаті, який зняв з гачка у ванній, Кетнесс уже вдяглася й лежала на ліжку. Він витяг намоклу пачку цигарок з кишені штанів. Вона кивнула, і він ліг поруч. Кетнесс поклала голову йому на руку й поглянула на жовтий конічний світильник на стелі. Його скляна чаша була поцяткована мертвими комахами.

— Ось що трапляється, якщо підбираєшся надто близько до світла, — мовив Дафф, який не втратив здатності проникати в її думки.

— Ікар, — сказала вона.

— Макбет, — відказав він і запалив цигарку.

— А я й не знала, що ти знову закурив, — зауважила Кетнесс.

— Та мені й самому дивно. Насправді ця гидота ніколи не була мені до вподоби. — Він скорчив гримасу і випустив велике й густе кільце диму, яке піднялося до стелі.

— То чому ж ти почав? — пирхнула вона.

— А хіба я тобі не казав?

— Ти багато чого мені не казав.

Дафф закашлявся й передав їй цигарку.

— Бо хотів бути схожим на Макбета.

— А я чомусь гадала, що то йому самому хотілося бути схожим на тебе.

— Він був до біса вродливий. І такий… вільний. У гармонії з самим собою, щасливий. Щасливий у своїй власній оболонці. Я ж ніколи таким не був.

— Але ти мав інтелект. — Кетнесс зробила затяжку й передала йому цигарку. — І здатність переконувати людей у своїй правоті.

— Людям не подобається усвідомлювати власну неправоту. А здатності переконати їх симпатизувати мені я не мав. А він — мав.

— Це дешевий шарм, Даффе. Він просто брехун. Він усіх обдурив.

— Ні, — відказав Дафф, похитавши головою. — Ні. Макбет нікого не дурив. Він завжди був щирим і прямодушним. Звісно, не святим, але без задніх думок — він був таким, яким його бачили. Може, він і не вражав усіх своєю кмітливістю й оригінальністю, коли говорив, але люди вірили кожному його слову. І недарма.

— Вірили? Та ж він бездушний убивця, Даффе.

— Помиляєшся. Макбет здатен на глибокі почуття. І саме тому він не може й мухи образити. Точніше кажучи, передусім мухи. Агресивну осу — так, а от беззахисну муху — ніколи, хоч якою надокучливою вона була б.

— Як же ти можеш захищати його, Даффе? Ти, хто втратив…

— Я не захищаю його. Зрозуміло, що він убивця. Я лише хочу сказати, що він не здатен убити беззахисну істоту. Це сталося лише раз. І зробив він це для того, щоб врятувати мене.

— Он як? — ошелешено мовила Кетнесс. — А ти мені про це розкажеш?

Дафф зробив сильну затяжку.

— Це сталося тоді, коли він убив «вершника» на сільській дорозі до Форреса. То був молодий хлопець, який щойно побачив, як я застрелив його приятеля, переплутавши його зі Свено.

— Значить, вони не збиралися у вас стріляти?

Дафф похитав головою.

— Але тоді Макбет нічим не кращий за тебе, — сказала Кетнесс.

— Ні, кращий. Я вбив задля самого себе. А він — заради іншої людини.

— Бо саме цим ми й займаємося в поліції: прикриваємо один одного.

— Ні, він вважав, що заборгував мені.

Кетнесс піднялася на лікоть.

— Заборгував тобі?

Дафф наставив цигарку на стелю, примружив одне око, а другим «прицілився» у жевріючий кінчик.

— Коли мій дідо помер, мене віддали до сиротинця, хоча за віком я був уже завеликий — мені виповнилося чотирнадцять. Макбет був моїм ровесником, але в сиротинці перебував з п’яти років. Ми з ним жили в одній кімнаті й швидко подружились. У ті часи Макбет заїкався. Особливо з наближенням суботнього вечора, коли зникав з кімнати посеред ночі й повертався десь за годину. Він ніколи не розповідав мені, куди ходив, а коли я жартома сказав, що скажу про це директору сиротинця Лоррелю, якого всі боялися, Макбет відповів, що з цього буде мало користі. — Дафф зробив іще одну сильну затяжку. — Бо саме до нього він і ходив.

— Ти хочеш сказати, що директор…

— …ґвалтував Макбета, і вже давно. Я вухам своїм не повірив. Той Лоррель таке витворяв з ним… аж не віриться, що людина на таке здатна… та ще й від цього задоволення отримує. Одного разу Макбет насмілився повстати проти Лорреля, так той забив його мало не до смерті, а потім протримав під замком у так званій виправній кімнаті в підвалі, яка становила собою справжнісіньку тюремну камеру. Я аж розплакався від люті. Бо знав, що кожне слово було правдою. Бо Макбет ніколи не брехав. І я сказав, що нам треба вбити Лорреля. Що я йому допоможу. І Макбет погодився.

— Ви запланували його вбивство?

— Ні, — відказав Дафф, передаючи їй цигарку. — Нічого ми не планували. Ми просто взяли і вбили його.

— Ви…

— Якось у четвер ми підійшли до його кімнати. Під дверима прислухалися й почули, що Лоррель хропе. Ми увійшли. Макбет знав там кожен закуток. Я став на чатах біля дверей, а Макбет підійшов до ліжка і змахнув ножем. Та спливло кілька секунд, мої очі призвичаїлися до темряви, і я побачив, що він так і стоїть, заклякши з ножем у руці, мов соляний стовп. А потім Макбет осунувся, підійшов до мене й сказав, що «н-н-н-не може» цього зробити. Тому я забрав у нього ножа, підійшов до Лорреля і щосили увігнав його в роззявлений хроплячий рот. Лоррель смикнувся — і перестав хропіти. Крові було небагато. Ми хутко вийшли з кімнати.

— О, Господи! — охнула Кетнесс, скрутившись калачиком на ліжку. — І що ж сталося після?

— Та