Ю. Несбе - Макбет

дався взнаки тиск вибухової хвилі на барабанні перетинки, очні яблука, ротову порожнину. Чотирнадцятий поверх. Макбет поглянув на годинника. Вибух мав би статися п’ятнадцять секунд тому.

Одинадцятий поверх. І досі нічого. Може, годинниковий механізм був не надто точним, а може, в ньому передбачена навмисна затримка. Двоє хлопців попереду нього почали уповільнюватися. Макбет гаркнув, і вони знову кинулися бігти.

На восьмому поверсі хлопчаки вискочили з пожежних сходів у коридор, але Макбет побіг далі вниз головними сходами. Ліфт був смертельною пасткою. Коли він вискочив на перший поверх, бомба вже спізнювалася на три хвилини.

Макбет вийшов у вестибюль. Там і досі біля реєстратури стояв персонал, наче нічого не сталося, не помічаючи його. Він вийшов під дощ. Поглянув угору. Постояв так, допоки не заболіла шия. А потім рушив через безлюдний майдан до автомобіля, в якому на нього чекав Сейтон. Що ж там, в біса, сталося? Точніше сказати, чому не сталося? Може, в підвалі поліцейського управління бомба відсиріла? Може, хтось примудрився зупинити годинниковий механізм після того, як він покинув пентхаус? А може, бомба вибухнула, але значно слабше, аніж прогнозували спецназівські специ? І що ж тепер? Він зібрав думки докупи. А що як Геката або його люди увійшли до номера і знайшли там залишену ним бомбу? Треба піти й забрати валізу.

Макбет обернувся. Зробив два кроки. Побачив на бруківці свою тінь — і раптом почув глухий гул, схожий на розкат грому. На мить йому здалося, наче пішов град. Білі гранули вдарили його в обличчя та руки, затріскотіли по бруківці та затанцювали на припаркованих автомобілях. На землю за кілька метрів від нього бамкнулася душова головка. Макбет поглянув угору — і раптом полетів убік, а через мить почув, як щось хряснулося поруч. Макбет підняв руки, щоб захиститися, але чоловік, який повалив його на землю, вже скочив на ноги, обтрусив своє сіре пальто і побіг геть. На тому місці, де він стояв секунду тому, лежав розтрощений коричневий холодильник.

Макбет притулився головою до прохолодної бруківки. Нагорі «Обеліску» полихнуло полум’я й заклубочився чорний дим. Щось застрибало до нього по бруківці й зупинилося біля голови. Макбет підняв ту штуковину. То був корок з пляшки шампанського, і досі загорнутий у дротяну сітку.

— Що там, в біса, трапилось? — спитав Сейтон, коли Макбет сів у авто.

— Тортел, — відповів Макбет. — Він попередив Гекату. Поїхали.

— Тортел? — перепитав Сейтон, від’їжджаючи від тротуару й дивлячись, як двірники змітають з лобового скла маленькі скалки.

— Тортел був єдиним, хто знав про наш план і, напевне, розповів про нього Гекаті, сподіваючись, що натомість той уб’є мене.

— І Геката не спробував вас убити?

— Ні. Навпаки — він мене врятував.

— Як так?

— Йому потрібні слухняні ляльки.

— Що?

— Нічого, Сейтоне. Поїхали до «Інвернессу».

Макбет ретельно оглянув тротуар, придивляючись до людей, які, пороззявлявши роти, витріщалися на горішній поверх «Обеліску». Пошукав поглядом сірі пальта. Скільки їх там було? Там усі в сірих пальтах, чи лише дехто? Вони що, завжди тут стирчать? Він — безсмертний. Безсмертний, як дерев’яна лялька. Тиск у голові посилився. І в ній промайнула химерна думка. Обіцянка Гекати зробити його невразливим насправді була не благословенням, а прокляттям. Змотавши дріт із шампанського корка, він почув звук першої поліцейської сирени.

Сейтон зупинився перед казино «Інвернесс», і Макбет уже був вийшов з авто, як раптом почувся голос Тортела.

— Увімкни гучніше радіо, — сказав Макбет, знову сідаючи в машину.

«… аби спростувати чутки і з поваги до вас, мої любі земляки, і з поваги до вашого права мати відомості про обраних вами представників, я вирішив сьогодні розповісти вам, що п’ятнадцять років тому мав нетривалий позашлюбний зв’язок, в результаті якого народився син. За домовленістю зацікавлених сторін, себто матері мого сина та моєї дружини, було вирішено не надавати цій історії публічного розголосу. Я завжди підтримував тісний зв’язок із сином та його матір’ю і утримував їх винятково власним коштом. Нерозголошення цієї інформації було на той час розсудливим рішенням, зважаючи на інтереси зацікавлених сторін. Я не обіймав тоді посади мера. І тому був непідзвітним нікому, крім моїх близьких та самого себе. Проте нині ситуація змінилася, і настав час оприлюднити цю інформацію. Матір мого сина серйозно хвора, і вона погодилась поселитися в мене. Відтоді я став брати з собою Касі на публічні заходи, де представляв його як свого сина, але, як не дивно, моя чесність призвела до появи непристойних чуток. Як ми знаємо, правда — це останнє, що сприймається на віру. Я шкодую, що виявився нечесним чоловіком п’ятнадцять років тому, і тепер не можу зарадити нічим, окрім як просити пробачення у своїх близьких. Не можу я зарадити і тим людям, які судитимуть про мої якості як керівника, виходячи з мого приватного життя. Все, що я можу зробити, — це просити вас вірити мені так само, як я вірю вам, оприлюднюючи ці вкрай болючі та дорогі мені подробиці свого минулого. Може, я не завжди робив вчинки, якими можна було б пишатися, але я пишаюся своїм п’ятнадцятирічним сином Касі. Вчора ввечері я мав з ним розмову, і він наказав мені зробити те, що я роблю зараз. Він наказав мені розповісти всьому місту, що я — його батько. — Тортел глибоко зітхнув і з добре чутним тремтінням у голосі продовжив: — І що він — мій син. — Тортел прокашлявся. — І що я неодмінно маю виграти наступні вибори мера».

Пауза. Потім почувся жіночій голос, теж явно зворушений:

«Ви прослухали заяву мера Тортела. А тепер повернімося до новин. У Четвертому районі, а точніше, на горішньому поверсі казино „Обеліск“ стався потужний вибух. Повідомляють, що загиблих та поранених немає, але…»

Макбет вимкнув радіо.

— От чорт, — сказав він. — І вибухнув сміхом.

36

Леді лежала, відкинувшись на подушки й виставивши ногу з-під нічної сорочки. Макбет сидів на низенькому ослінчику біля ліжка і гладив її струнку й вузеньку щиколотку та гладенько вибриту литку.

— Отже, Геката знав про наші плани, — мовив Макбет. — Він не сказав, хто йому розповів?

— Ні, — відповіла Леді, — але сказав, що ти будеш моїм Тифоном, якщо ми поводитимемося як слід.

— А хто такий Тифон?

— Вродливий грек, якому було даровано вічне життя. Але якщо ми не будемо слухатися, то Геката повбиває нас, як собак, що не піддаються дресируванню.

— Г-м-м-м. Тільки Тортел міг розповісти йому про наші плани.

— Ти кажеш це вже втретє, милий.

— Цей слимак не лише