Симона Вілар - Сповідь суперниці

Я пересмикнула плечима.

— Ти мій чоловік, Едгаре, як мені не ревнувати? І я наполягаю, щоб ти припинив будь-які зустрічі з цією жінкою і її поріддям, припинив…

— Це неприйнятна вимога, — різко перебив Едгар. — Та й дівчинка Мілдред — моє дитя, і я хочу знати, як вона живе, росте. Повторюю — я не зраджуватиму тебе з Гітою, не ганьбитиму її, не змушуватиму тебе ревнувати.

Я дивилася на нього, відчуваючи, як наростає мій гнів.

— А тепер і ти вислухай мене, Едгаре. Якщо я довідаюся, що про вас поширилися нові чутки, — а таке цілком може трапитися, допоки люди знатимуть про твої наїзди у фени, — то клянуся Господом Богом, Пресвятою Богородицею й усіма Святими заступниками нашими, твоїй Гіті це так не минеться.

— Бертрадо! — Едгар навіть уперед подався. — Я готовий рахуватися з тобою, але не переступай межі мого терпіння.

Його терпіння?! Мені пропонують погодитися на його побаченнями з повією та її поріддям, а він іще сміє говорити про терпіння!

— О, я знаю, що кажу! Сам диявол тоді стане моїм союзником, і я навіть не уявляю, до чого доведе мене почуття приниження.

Я чомусь захекалася, неначе довго бігла. Мене душив гнів. А ще я побоювалась, що цей чоловік не поступиться. Бо мене саму налякала та прірва, яка чаїлися в мені.

— Не забувай Едгаре, що я — донька Генріха Боклерка, а він не побоявся осліпити й тримати в підземеллі навіть рідного брата!

Лише руки його, що лежали на столі, стислися в кулаки, а більше Едгар ніяк не виказав свого гніву. Дивився на мене з-під навислого на очі довгого пасма. Але коли заговорив, голос лунав спокійно:

— Якщо, дружино, почнеш лякати мене спілкою із сатаною, то врахуй: я ще не втратив зв’язків із Орденом, а брати-тамплієри знають, як примусити людей знову навернутися до Бога.

І все-таки за його спокійною інтонацією мені вчувся смуток. А, отже, він поступиться. Тут я скінчила — останнє слово мало залишитися за мною:

— Тоді, чоловіче мій, не доводь нас обох до цього.

Я здригнулася, коли за ним голосно ляснули двері. І перевела подих. Схоже, я перемогла.

Першої ночі в Гронвуді Едгар прийшов до мене. Це було наше примирення. Усе висловлено раніше, залишався тільки подружній обов’язок. Мій чоловік виконав його без звичної своєї зіпсутості, швидко й просто. Я могла бути навіть задоволена, якщо взагалі можна бути від цього задоволеною.

— Народи мені сина, — попросив Едгар перед тим, як заснути. Зрозуміло, для цього люди й спарюються.

Повені в графстві стали причиною постійної тривоги Едгара. Найбільше його турбувало те, що в багатьох місцях море прорвало греблі й родючі землі на величезних просторах просочилися сіллю та стали непридатними для землеробства. Мине не менше двох-трьох років, поки там знову зможуть господарювати, а отже, треба щось робити, аби люди не зубожіли до краю. Але яке йому діло до цього простолюду? Я не розуміла цього, хоча намагалася порадити щось розумне, посилаючись на відомі мені статті зведення законів. І часом траплялося, що я вдостоювалася похвали чоловіка за проникливість і кмітливість.

Після Великодня до нашого двору прибули посланці від короля з новинами. Ми довідалися, що моя сестра імператриця Матильда місяць тому розродилася сином чоловічої статі, якого нарекли на честь нашого найяснішого батька Генріхом. І король, як і намірявся раніше, вимагає, щоб англійська знать удруге заприсяглася спадкоємиці трону. Тож ми отримали повеління з’явитися в липні у Нортгемптон, щоб укупі з іншими лордами іще раз скласти присягу моїй сестрі.

Найважливішим для мене у всьому цьому було те, що я знову мала опинитися в товаристві найіменитіших вельмож та дам і могла багатьох засліпити блиском і багатством, які отримала, коли стала графинею Норфолкською.

Цілісінький червень я присвятила підготовці до цієї поїздки — обмірковувала вбрання, підбирала почт, мої жінки вишивали емблеми, герби, вимпели. Мені постійно доводилося радитися з Едгаром, і цей клопіт зблизив нас. Та й за цей час він жодного разу не навідав Гіту — я достеменно це знала від Пенди, який мав інтимні стосунки з моєю Кларою. Відданий пес Едгара по-справжньому присох до моєї шльондри-фрейліни й любив її без тями, не пробачаючи їй лише того, що блудила з муляром Саймоном.

У наших стосунках із Едгаром запанував мир. Я була покірлива ночами й навіть почала звикати до цього боку подружнього життя, але затято не вагітніла. Через це обіцяла чоловікові, що як не понесу до часу нашого повернення з Нортгемптона, то обов’язково здійсню паломництво в Уолсингем. Вважалося, що Діва Марія Уолсингемська особливо прихильна до бездітних жінок.

Безплідність! Саме це слово викликало у мені дрож. І яку б відразу я не відчувала до дітородіння, таке тавро — ганьба для жінки. Мені просто необхідно було народити чоловікові спадкоємця. Сина. Ось тоді він не нав’язуватиме мені Адама, тим паче, перестане згадувати, що десь у фенленді має доньку. Адже що таке донька? Заведено навіть висловлювати співчуття родинам, у яких народжуються доньки. І я не розуміла, чому для Едгара так багато значить, що саксонка народила йому таке.

Нарешті настав день від’їзду до Нортгемптона. Не знаю, навіщо король обрав для скликання знаті це зубожіле містечко. Може, тому, що тут була гарна римська дорога, а отже, зручний під’їзд, чи тому, що Нортгемптон розташовувався в центрі Англійських земель і сюди мусили зібратися вельможі з усіх кінців його королівства. І скільки люду там було! Не варто навіть і казати про ціни на житло, які підскочили відразу, чи про ринок, який виник там стихійно. Зазначу лишень, що мої надії виправдалися й наш приїзд справив належне враження. Та й приємно було зустрітися з братами Глочестером і Корнуоллом, з вінценосним батьком, навіть цій квочці, королеві Аделізі, я була рада.

Едгар винаймав для нас зручне житло в будинку ратуші, що стояв обіч будівлі, де розташувалися Стефан і Мод. Мод нещодавно народила третю дитину, доньку, названу Марією, дуже споганіла та розпливлася тілом, що однак не заважало Стефанові оточувати її ніжністю