Симона Вілар - Сповідь суперниці

class="book">Якось я запитала, де мої кузени Блуа. Виявилося, теж у Бері-Сент-Едмунсі. Вони не поїдуть, поки не переконаються, що я видужую. Я воліла, щоб вони швидше вшилися. Одне це вже варте було того, щоб оклигати.

Стефан і Генрі, віддаючи данину родинним стосункам, з’явилися до мене попрощатися перед від’їздом. Я прийняла їх, напівсидячи в ліжку, спираючись спиною на підбиті біля узголів’я подушки. Стефан був привітний, ми навіть обмінялися жартами. Генрі тримався трохи осторонь, тільки перед прощанням, коли Стефан вийшов, наблизився, узяв мою руку в свої пальці, на яких мерехтіли камені.

— Я молитимуся за тебе, Бертрадо. За тебе й Едгара. Але прислухайся до доброї поради: не забувай, що в Норфолку саме Едгар фактичний господар, а ти лише номінальна володарка. Так влаштовано світ, і буде ліпше, коли ти приймеш це. А Едгар полюбить тебе, якщо ти даси йому таку можливість.

Я різко висмикнула свою руку. Умовляння Генрі були нестерпні. Бісів лицемір! Повторює мені про мою покірливість і любов до Едгара, а мабуть, не насмілиться й під тортурами зізнатися моєму чоловікові-хрестоносцеві, що саме він позбавив мене цноти. І я не втрималася, аби не нагадати йому про це. А заразом зазначила, щоб вони зі Стефаном не надто розраховували на мого чоловіка в своїх інтригах. Адже одне моє слово — і кожна з їхніх угод матиме безславний кінець. Але якщо граф Норфолк їм потрібен, то насамперед хай заручаться моєю підтримкою.

Ні, я не втратила колишньої хватки — про це свідчив вираз обличчя єпископа Вінчестерського, коли він виходив од мене. Ну що ж, нехай не забуває, з ким має справу.

Незабаром я вже почала вставати, виходити на прогулянки, навіть приймати відвідувачів. Але повертатися в Гронвуд-Кастл не поспішала. Мені подобалося в Бері-Сент-Едмунсі, а нинішнє весняне танення снігів усьому графству загрожувало повенями, й Едгар часто бував у від’їзді, тож ніхто не наполягав, аби я залишила цей гостинний дах. У Бері-Сент навіть попри весняне бездоріжжя постійно прибували прочани, тут завжди було багато приїжджих, завжди можна було дізнатися про свіжі новини, влаштувати невеличкий прийом, вечерю. Абат Ансельм повсякчас виконував мої забаганки.

Але одного разу Едгар навідав мене між поїздками та нагадав, що час би подумати про повернення додому. Очевидно, обличчя моє при цьому так перемінилося, що чоловік із глузливим смутком мовив:

— Я розумію тебе, Бертрадо. Ти не народилася для ролі господині маєтку та дружини, але ми заприсяглися перед вівтарем, і цього вже не змінити. Нам варто було б обговорити, як жити далі, й тоді ми уникнемо багатьох неприємностей у нашому шлюбі.

Так, мене це влаштовувало. Едгар пропонував мені щось на кшталт угоди, й ліпше було відразу обговорити, чого кожен із нас чекає від іншого. Це мали бути рівні умови. Без жодних біблійних проповідей про те, що дружина повинна в усьому коритися чоловікові, адже це так принижує жінку.

Того дня ми довго розмовляли, сидячи по різні боки столу, наче не чоловік і дружина, а супротивники, які укладають перемир’я. За Едгаровими умовами, я мала припинити інтриги за його спиною, не чинити нічого без його відома. У відповідь я зажадала, щоб він більше радився зі мною в управлінських справах та забезпечив вільне пересування в наших володіннях без його дозволу. Лише в разі, якщо він буде сповіщений про місце мого перебування, сказав він. Я кивнула. І виставила наступну умову: не бажаю, щоб чоловік розбещував мене в ліжку та спарювався зі мною виключно з метою відтворення потомства.

Мені знадобилася вся моя рішучість, щоб сказати йому таке. Коли я насмілилася підняти на нього очі, Едгарове обличчя було холодне, майже байдуже. Що ж, він згоден врахувати мою цнотливість, якщо я, в свою чергу, зобов’язуюся допомагати йому в господарських питаннях, як і годиться будь-який заміжній леді. І знаєте, мене трохи зачепило, що після інтимних питань він так легко перекинувся на побутові теми. Однак угода є угода, тому я не виявила почуттів, а обговорила з ним і цю тему.

Були й інші питання, які ми обговорювали. Едгар заговорив про Адама. Доти, поки я не народжу дитини, він не бачить жодних причин, з яких я не повинна приділяти уваги його синові. Однак натомість я зажадала, щоб чоловік припинив ганьбити мене, зраджуючи з Гітою Вейк.

— Вона моя підопічна, а не коханка, — відповів він.

— І народила, певно, цього Різдва від святого духу, — в’їдливо зазначила я.

Я бачила, що тепер Едгарові було значно складніше зберегти самовладання. Я відвернулася, й ми довго мовчали. А коли наші погляди нарешті зустрілися, мене вразили Едгарові очі. Якби цей хрестоносець був жінкою, заприсяглася б, він заплакав би.

Він заговорив тихо.

— Не приховуватиму, що Гіта з фенленда дійсно народила від мене. І я не перший чоловік на світі, який, живучи з законною дружиною, має ще й дитину на стороні. Однак межи мною та леді Гітою давно все скінчено. Це сталося ще до твого приїзду, Бертрадо, і якщо ти завдаси собі клопоту порахувати, то зрозумієш, що дівчинку ми зачали вже давно. Але присягаюся, за весь час, що я був твоїм чоловіком, я не зраджував тебе ні з нею, ані з жодною іншою жінкою.

Мені сподобалося, що Едгар виправдовується переді мною. Інші чоловіки не повелися б так. Дивно, але я відчула навіть якесь презирство до нього. І ще нагадала: мені відомо, що він відвідав цю леді-вихованку після пологів і прилюдно визнав новонароджену своєю дитиною та дав їй ім’я Армстронгів.

— Це лише та дещиця, яку я міг зробити для дитини, — не підводячи погляду мовив Едгар. — І не думав я, що ти, сама незаконнонароджена, цим мені дорікатимеш. Але повторюю: межи мною та Гітою Вейк усе скінчено. Я не ганьбитиму більше цієї гордої жінки, а коли чутки про нас ущухнуть, я спробую виправити завдане їй зло та підшукаю гідного чоловіка.

Гарні слова. Але з яким болем усе було сказано!

— Ти досі кохаєш її. Я знаю це… Я відчуваю.

— Хвала небесам, що хоч ревнощі ти здатна відчувати.