Симона Вілар - Сповідь суперниці

й турботою. І ще мене здивувало, що ця пара привезла в Нортгемптон свого первістка Юстаса, якого раніше ховала. Щоправда, на сьомому році життя хлоп’я нарешті заговорило, та так жваво, ніби зумисне чаїлося весь час, не бажаючи ні з ким спілкуватись. Однак, присягаюся вінцем терновим, я в житті не бачила потворнішої дитини, вкритої коростою, висипкою, плішинами. Тому, коли ми з Едгаром відвідували Стефана й Мод, я намагалася не довго затримуватися та йшла геть, щойно до покою заходило це маленьке чудовисько, яке, до того ж, витріщалося на мене.

Загалом, на мене багато хто дивився. І, трісни моя шнурівка, я ніколи ще не почувалася такою вродливою. Але ж мені було вже двадцять п’ять, у цьому віці чимало жінок, розтовстілих і знесилених численними пологами, перетворювалися коли не на бабів, то на солідних матрон, яким непристойно навіть брати участь у танцях. А я була струнка й легка, мов дівчина, одягалася у вузькі бліо за останньою модою, і якщо хто й шепотівся за моєю спиною, мовляв, за час шлюбу я не понесла від чоловіка та ще й прославилася частими з ним сварками, то говорили це швидше через заздрощі. Те, що я вважалася найвродливішою з прибулих у Нортгемптон леді, — безперечно.

І тільки батько збив із мене пиху, коли прикликав до себе та суворо вичитав за потурання баламутам на кшталт Гуго Бігода. А ще вилаяв, що я не виявила себе гарною дружиною — тим паче, сама наполягала на цьому шлюбові. І запитав, чому я дотепер не вагітна.

Так, король був брутальний зі мною, і це попри піднесений мною подарунок — гобелен «Танок смерті». Але я в’їдливо відбивала батькові випади, нагадуючи, що його законна донька не вагітніла в своєму першому шлюбі з німецьким імператором, та й для графа Анжу народила лише на шостий рік шлюбу. Якщо, звісно, не воскрешати в пам’яті ту брудну історію з народженням у неї бастарда від якогось Гая де Шампера.

Але щойно я згадала про ту справу, батько так обрубав мене, що я пішла від нього мало не в сльозах. Хоча сама винна, адже знала, як на короля діє сама згадка про того хрестоносця. Ті події тримали в найсуворішій таємниці. Хоча шила в мішку не сховаєш, і люди шепотілися, буцімто король Генріх найняв спеціальних ловців людей, обіцяв їм величезну суму, якщо доставлять до нього живого чи мертвого сера Гая.

Ось за такої ситуації при дворі в сірому важкому соборі Нортгемптона знать присягалася на вірність моїй законнонародженій сестричці Матильді. Але доводилось чути й розмови, що не всі прагнуть опинитися під п’ятою жінки й присягають Матильді лише з надією на достатньо довге життя мого батька, щоби його внук Генріх устиг підрости й досягти віку, коли корона перейде до нього, й слідом за Генріхом І престол посяде Генріх II.

По завершенні церемонії, що тривала кілька днів, почалися всілякі розваги, зокрема й соколине полювання, яке нещодавно увійшло в моду при дворах правителів Європи. Після хрестового походу лицарі перейняли навички цього в арабських емірів, і полювання з птахами почало вважатися найвишуканішим. Добре навченими були пернаті хижаки, сапсани, а кречети, яструби — надзвичайно рідкісними й коштували нечуваних грошей.

У мого батька вже було близько дюжини гарних мисливських птахів, і він гаяв з ними чимало часу на вересових пустищах поблизу Нортгемптона, а місцева знать незграбно намагалася наслідувати його. По-справжньому навчених соколів знайти було непросто, й спритні торговці втридорога продавали бажаючим пернатих хижаків, більшість із яких були дикі й не пройшли дресирування. Частенько такі птахи, випущені з руки під час ловів, просто летіли собі геть подалі від невмілих мисливців.

Я не раз бачила, як презирливо гмикав король, дивлячись на таких. Зате була приємно вражена, коли мій чоловік зумів серед виставлених на продаж птахів визначити дійсно придатних і спускав їх з рукавички на дичину зі спритністю справжнього знавця. Король і двір відзначили це його вміння, Едгар Норфолк відразу став страшенно популярний, із ним усі радилися, навіть Генріх не раз говорив із ним про тонкощі соколиного полювання, про переваги тих чи інших птахів, а коли довідався, що мій чоловік навчився ловів із птахами ще на Святій Землі, почав запрошувати його до себе, воліючи довідатися про особливості цієї забави на Сході.

Але особливо мене захопило й потішило, що й мені Едгар підніс у подарунок чудового мисливського птаха. Це була прекрасна довгокрила самка кречета, привезена з Ісландії.

— Ви моя дружина, міледі, у вас усе має бути найкращим. А я зобов’язуюся навчити вас напускати птаха на дичину та підкликати його.

Інколи Едгар був просто чарівний.

Спочатку ми їздили з ним у горбкуваті пустища за містом лише вдвох. Едгар пояснював мені всі тонкощі напуску, розповідав, що самки кречетів крупніші й агресивніші за самців, проте легше піддаються навчанню. А от самці цінуються не так високо, їх рідко використовують на полюванні, й використовують здебільшого для отримання потомства.

— Коли ми повернемося в Гронвуд, — говорив Едгар, поправляючи на моїй руці рукавичку з крагою,[55] аби сокіл не поранив, — нам, любонько, неодмінно слід буде розводити власних птахів. Рівнинні, болотисті угіддя Норфолкширу є ідеальним місцем для полювання з соколами.

Я майже не слухала його, милуючись птахом на зап’ясті. Та й не хотілося мені зараз думати про повернення в Гронвуд. Звісно, Едгар тепер візьметься до розведення птахів, як до цього займався розведенням своїх коней, своїх хортів. Він завжди знаходив собі якесь заняття. Але мені було добре тут, побіля короля, серед рівних собі. Та й на день Святої Маргарити[56] король обіцяв гучний бенкет, на якому мені неодмінно хотілося бути.

Але поки головним для мене залишалося полювання. І щоранку ми з чоловіком вирушали на пустища. Мій кречет уже не раз бив для мене дрібну дичину, яку слуги зганяли з вересу ударами бича, — жайворонків, куріпок, бекасів. Найвищим досягненням вважалося вполювати чаплю. І коли моя довгокрила мисливиця забила її, Едгар