Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

зізнатися, що я просто багато п’ю), скористалася чужим готельним вайфаєм, щоб пірнути глибоко в даркнет і знайти там сайт з конспіраційними теоріями, на якому, власне, було кілька розсудливих людей (вони у своїх повідомленнях розвінчували більшість теорій, які писали інші люди, десь за двадцять хвилин).

Я зареєструвалася з фальшивої поштової скриньки, приєдналася й написала таке:

Шукаю інформацію:

Бджола

Ключ

Меч

От дурненька, забула зробити скріншот. Але отримала три відповіді за десять хвилин. В одній мене назвали «тролем», у другій було сім знаків запитання, а в третій залишили смайлик, який знизує плечима.

Ще за п’ять хвилин хтось видалив мій пост, а в моїй скриньці з вхідними з’явилося два повідомлення.

Перше було від когось з адмінів і лише попереджало: «Не треба». Я відповіла, що це не спам, просто запитання.

Адмін відповів мені словами: «Я знаю. Не треба. Тобі не захочеться туди вскочити».

Друге повідомлення від акаунта, який нічого не постив, а називався якоюсь недолугою сумішшю літер і цифр, було таке:

Корона

Серце

Пір’їна

Король Сов наближається

Син віщунки гуляє по снігу, розмовляючи з місяцем.

Він просить його показати шлях, або подати знак, або якось заспокоїти, що з ним усе буде гаразд, навіть якщо це брехня, але місяць нічого не каже, і Закарі суне далі, сніг чіпляється до піжамних штанів і потрапляє в черевики.

Хлопець жаліється, що місяць має якось допомагати, а не просто світити, а потім перепрошує — хто він такий, щоб сумніватися у вчинках чи бездіяльності нічного світила?

Дерева, здається, анітрохи не наближаються, хай скільки він іде вперед. Узагалі-то хлопець уже мав би дістатися до них.

Попри місяць і зорі Закарі знає, що досі перебуває глибоко під землею. Він відчуває всю її важкість над собою.

Минає дуже багато, як йому здається, часу, але жодного прогресу немає, тож хлопець зупиняється, щоб пошукати в торбі щось корисне. Пальці натрапляють на книжку, і він припиняє пошуки.

Витягає «Солодкі муки». Не розгортає, просто тримає в руці, а потім кладе до кишені пальта, щоб книжка була напохваті.

Торба, тепер уже звільнившись від усіх книжок, однаково здається несподівано важкою. Те, що в ній залишилося, не має жодної цінності. Ніщо із цих предметів не зможе йому допомогти. Принаймні тут.

Закарі кидає торбу на землю й залишає її в снігу.

Пропускає крізь пальці ланцюжки на шиї з ключем, мечем і компасом, неспроможним зараз вказати йому бодай якийсь напрямок.

Рушаючи далі, хлопець не розтискає пальців. Ідеться легше, адже тепер він несе лише книжку та меч.

Йому хочеться, щоб Доріан по-справжньому був тут. Це бажання мало не переважає бажання дізнатися, що буде далі.

— Якщо Доріан десь тут, унизу, я хочу його бачити, — повідомляє Закарі місяцю. — Негайно.

Місяць не озивається.

(Він не відповів на жодну з його вимог.)

Ідучи далі, хлопець подумки повертається до місця, яке залишив позаду, й уявної вечірки в ньому та до своїх відчуттів, коли він спостерігав за тим усім, немовби просочуючись у своє звичне життя та заповнюючи в ньому прогалини.

Він чує кроки, що наближаються до нього. Хтось біжить, але сніг приглушує звуки. Закарі з острахом зупиняється. Чиїсь пальці хапають його за руку.

Хлопець обертається до людини, яка стоїть позаду, і витягає з піхов меч, щоб відігнати нову примару.

— Закарі, це я, — каже Доріан, з осторогою підіймаючи вгору руки. Він має точнісінько такий вигляд, як у хлопцевих спогадах, — від відрослого волосся до пальта з ґудзиками-зірочками, от хіба що вкритий місячним сяйвом і снігом.

— Куди зникає місяць, коли його немає на небі? — запитує Закарі, не опускаючи меча, й усмішка, яку він дістає у відповідь, підказує йому, що це не вигадка, а справжня людина.

Тут, але не тут. Він стоїть з ним на залитому місячним сяйвом снігу й водночас іще десь, але це справжній Доріан. Він знає його аж до кінчиків мало не відморожених пальців.

— У готелі, який колись був розташований на перехресті, а тепер опинився тут, унизу, серед решти цього всього, — каже Доріан, змахуючи рукою на сніг і зірки. — Тепер я тут. Можливо, я заснув. Я дивився у вікно на сніг, думаючи про тебе, а потім побачив тебе й опинився тут. Але не пам’ятаю, як виходив з будинку.

Закарі опускає меч.

— Мені здавалося, що я втратив тебе, — зізнається він.

Доріан знову бере його за руку, тягне ближче до себе й торкається своїм чолом до хлопцевого. На дотик він теплий, але й холодний, справжній, але несправжній водночас.

Ця людина — місце, у якому Закарі може загубитися і мріяти, щоб його ніколи не знайшли.

Знову йде сніг.

— Ти теж зараз тут, унизу, еге ж? — запитує чоловік. — У світі під світом, що під світом?

— Я поїхав ліфтом з Максом, тобто Мірабель. Після твого падіння. Зараз я значно нижче, десь за загубленим містом з меду та кістки. Пройшов через двері. Мені слід припинити все це. Я загубив свою сову.

— Як гадаєш, ти зможеш звідти, де ти перебуваєш зараз, дістатися готелю?

— Не знаю, — відповідає Закарі. — Я, мабуть, наближаюся до Беззоряного моря. Певно, ми з тобою більше не опинимося в одному часі. Якщо… Якщо щось станеться…

— Забудь про таке, — уриває Доріан. — І не думай прощатися. Я хочу знайти тебе. Ми хочемо знайти один одного й разом розібратися із цим. Ти можеш бути сам, але ти не самотній.

— Іти самому небезпечно, — майже автоматично відгукується хлопець, стримуючи сльози, що вже бринять на очах, припорошених снігом.

Він повертає меч у піхви та знімає їх зі спини.

— Візьми, — каже Закарі, простягаючи меч Доріану.

Це здається йому правильним рішенням. Той, напевно, уміє ним користуватися.

Доріан бере меч і хоче сказати ще щось, але раптом зникає. Закарі не встиг навіть оком змигнути. Ось він був тут, а наступної миті його вже нема. Навіть слідів на снігу не залишилося. Жодного доказу, що він був тут.

От хіба що меч зник. Разом з місяцем, що сховався за хмарами.

Віхола трохи вляглася, сніжинки повільно плавають у повітрі. Земна куля зі снігу.

Закарі простягає руку вперед, щоб переконатися, що там нічого немає. Сніг кружляє навколо витягнутої долоні й потрапляє під манжет успадкованого пальта.

«Доріан був тут, — думає він, переконуючи себе. — Він десь тут, унизу, і живий,