Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

Хлопець вдихає на повні груди. Повітря більше не холодне. Десь неподалік лунає ледь чутний звук. Закарі обертається і бачить перед собою оленя, який пильно його розглядає. Тварина так близько, що видно хмарки пару від дихання, які клубочаться в повітрі.

Роги в оленя золоті й укриті свічками, що переплітаються і горять, немов корона з полум’я та воску.

Закарі дивиться на оленя, і той не відводить від нього схожих на чорні намистини очей.

Якусь мить жодний з них не рухається.

Потім олень відвертається і рушає до дерев. Закарі йде назирці.

До узлісся вони дістаються швидше, ніж він сподівався. Крізь гілля дерев сіється місячне проміння або світло зірок чи якихось вигаданих штучних джерел, однак здебільшого в лісі панує темрява. Сніг здається радше блакитним, ніж білим, а дерева золотавими. Закарі зупиняється, щоб ретельніше роздивитися стовбур одного з них, і виявляє, що його кора вкрита витонченим золотим листям.

Хлопець тримається якомога ближче до оленя, утім часом той перетворюється на пляму світла, що веде його вперед між дерев. Невдовзі Закарі вже не бачить поля, його поглинає позолочений ліс, одночасно густий і темний.

Дерева стають вищими й розлогими. Земля здається нерівною, і, відкинувши носаком трохи снігу, Закарі виявляє, що це не земля, а ключі — цілі стоси ключів у нього під ногами.

Олень виводить його на галявину. Дерева тут розступаються, показуючи латку зоряного неба над головою. Місяць зник, і, коли Закарі переводить погляд на землю, оленя біля нього вже нема, тож він його покинув.

Дерева на галявині прикрашені стрічками. Чорні, білі й золоті смужки звиваються навколо гілок і стовбурів та плутаються на снігу. На стрічках підвішені ключі.

Маленькі ключики, видовжені ключі й важкі велетенські ключиська. Вишукані, звичайні й поламані ключі. Вони лежать стосами серед гілля і вільно розгойдуються на вітті, їхні стрічки перетинаються, плутаються і прив’язують один ключ до другого.

У центрі галявини на стільці спиною до нього хтось сидить і дивиться в гущавину. У такому світлі важко щось роздивитися, але Закарі помічає спалах рожевого.

— Максе! — гукає хлопець, але вона не повертається.

Він підходить ближче, та сніг уповільнює ходу, дає ступати лише поодинокі кроки. Здається, минає ціла вічність, поки Закарі дістається дівчини.

— Максе! — повторює знову, але постать на стільці не обертається.

Коли він підходить ближче, вона навіть не ворушиться. Надія, за яку він так відчайдушно хапався, навіть не помічаючи цього, тане під пальцями на дівочому плечі, коли він торкається Мірабель.

Стілець і постать на ньому вирізьблені зі снігу та льоду.

Її сукня водоспадом стікає зі стільця, і складки тканини перетворюються на хвилі, а у хвилях можна побачити кораблі, моряків і морських потвор; аж раптом море разом із сукнею зникає в завірюсі.

Обличчя в неї порожнє та крижане, але це не та подібність, якою могли похизуватися раніше бачені статуї, це дивовижна схожість, яку можна побачити в замерзлій воді, наче її відлили з живої форми. Це Мірабель аж до запорошених снігом вій. Вона досконала, от тільки плече щойно зламалося.

У грудях дівчини горить вогонь. Він червоно жевріє під снігом, створюючи легку ілюзію рожевого мерехтіння, яку Закарі помітив здалеку.

Руки лежать на колінах. Хлопець гадає, що вони будуть витягнуті в очікуванні на книжку, як у статуї Королеви Бджіл, але вони натомість зв’язані шматком стрічки, схожої на стрічки на деревах, тільки ця без ключа, навіть якщо колись він на ній і був.

Тепер Закарі бачить, що статуя вдивляється не в ліс. Вона дивиться на інший стілець навпроти себе. Той стілець порожній.

Здається, наче вона завжди сиділа тут, чекаючи на нього.

Ключі, що висять на деревах, розгойдуються і дзеленькотять, наштовхуючись один на одного, співають, як дзвоники.

Закарі сідає на стілець. Дивиться на постать навпроти себе.

Слухає, як співають у танці ключі на своїх стрічках, що переплітаються докупи навколо них.

Він заплющує очі. Глибоко вдихає. Повітря прохолодне, хрустке та яскраво освітлене зорями.

Закарі знову розплющує очі й дивиться на постать Мірабель навпроти себе. Вона застигла в очікуванні, а старі історії та минулі життя тягнуть її сукню донизу. Він майже чує її голос.

«Розкажи мені історію», — просить дівчина.

Саме цього вона чекала. А Закарі перед нею в боргу.

Доріан прокидається в незнайомій кімнаті. Він досі відчуває сніг на шкірі й меч у руці, але жоден сніг не вижив би в цьому теплі, а його пальці стискають складені на ліжку стосом ковдри й більше нічого.

За стінами готелю завиває вітер, збитий з пантелику плином подій. (Вітрові не подобається бути розгубленим. Це заважає його відчуттю напрямку, а напрямок для вітру — найголовніше.)

Доріан натягає черевики й пальто та виходить із затишної кімнати. Коли він застібає ґудзики у формі зірок, вирізьблена кістка під пальцями здається такою реальною, яким ще мить тому був меч і пам’ять про дотик холодної шкіри Закарі до його обличчя.

Ліхтарі у великій залі згасли, але в просторому кам’яному каміні досі палає вогонь. Свічки теж ллють світло зі столів і стільців.

— Вас вітер розбудив? — цікавиться власник готелю, підводячись зі стільця перед каміном з розгорнутою книжкою в руці. — Я можу дати вам дещо снодійне, якщо хочете.

— Ні, дякую, — відмовляється Доріан, розглядаючи чоловіка, висмикнутого з його уяви, у залі, де він тисячі разів мріяв побувати. Якби він міг начаклувати місце, у якому забував би, звідки прийшов чи куди прямує, це було б воно.

— Я мушу йти, — каже він господареві.

Доріан підходить до дверей готелю й відчиняє їх. Він очікує, що побачить сніг і ліс, але натомість дивиться на тьмяну печеру без жодного снігу. Десь удалині бовваніє щось схоже на гору, можливо, замок. Він дуже-дуже далеко звідси.

— Зачиніть, — каже позаду нього власник готелю. — Будь ласка.

Доріан вагається, але таки зачиняє двері.

— Готель може відправити вас лише туди, де вам слід бути, — пояснює господар. — Але там, — каже він і тицяє пальцем на двері, — така глибина, де лише сови наважуються літати, чекаючи на свого короля. Вам не можна йти туди без підготовки.

Він повертається до вогню, і Доріан прямує за ним.

— Що мені знадобиться? — цікавиться він.

Перш ніж чоловік встигає відповісти, двері навстіж розчахуються. Першим уривається вітер, несучи із собою хмару снігу, а потім з’являється мандрівниця в довгій мантії з каптуром кольору нічного