Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

обшукала його кімнату. Почекала, поки на поверсі нікого не буде. Його замок легко було зламати: усі внутрішні замки в корпусі просто лайно.

Його ноутбук був там, і я ввімкнула його, але хтось скинув усе до заводських налаштувань. Він навіть не був захищений паролем. Усі файли зникли, його ігри теж, чудовий постер фільму «Той, хто біжить по лезу» випарувався. Стандартний вигляд у високому розширенні.

Це було геть ненормально.

Я пошукала бібліотечні книжки, але нічого не знайшла, мабуть, він прихопив їх із собою до Нью-Йорка. У нього завжди був цілий стос бібліотечних книжок.

Єдина дивна річ, яку я там знайшла, — клаптик паперу під ліжком. Він лежав під шкарпеткою, тож його легко було проґавити (З., мабуть, прав через день, бо навіть речі на підлозі були чисті), але він вирваний з блокнота, що був на столі.

Папірчик укритий якимись карлючками, наче він писав, одночасно виконуючи щось інше. Усе здебільшого нерозбірливе, та посередині вирізнявся малюнок. Тобто три малюнки. Бджола, ключ і меч. У рядочок у центрі сторінки.

Вони намальовані всередині прямокутника, який нагадує двері, або це просто прямокутник. З. не найвидатніший художник. Бджола більше скидається на муху, але вона смугаста, тому я гадаю, що це має бути саме бджола.

Схоже було, що цей листочок важливий, тому я поклала його в кишеню. А тоді вкрала його PS4[61]. Закладаюся, їм забракне клепки, щоб помітити це.

З., як з’ясувала, був не досить розумний, щоб залишити приховані підказки в збережених на приставці іграх. Або не мав часу, чи не здогадувався ні про що, чи, може, ще щось, але ось результат. Розчарована пика детектива.

Нічого у PSN[62] чи деінде.

Певно, він теж ховав десь таємний щоденник. Він просто повинен був його мати.

Мені здавалося, що у вигаданих детективах є більше підказок. Або більше підказок, які, власне, приводять до наступних підказок.

Я хотіла знайти слід, а мала лише якісь розрізнені дивні речі, анітрохи не схожі на слід.

Не знаю, що саме я сподівалася знайти, можливо, його повідомлення до когось, у якому він розповідав про плани, абощо. Якщо, звісно, він мав план. Може, і не мав.

Я знайшла благодійну організацію, що влаштовувала вечірку, на яку З. поїхав, і працювала, ґрунтуючись на ідеї, що на вечірці він таки був. Я знала, що він зареєструвався в готелі, тому що це поліція перевірила, отож не такі вони вже й безголові… Проте ця благочинна організація якась незрозуміла.

Вони роздавали / збирали тонни грошей на всілякі літературні штуки, і чимало заходів звучали круто, але коли я спробувала відстежити їх до першоджерела або до людини — виконавчого директора чи когось там, то натрапляла на зачароване коло: одна благодійна організація — частина другої, а та з’являється в переліку дочірніх компаній ще якоїсь, і всі вони — благочинна стрічка Мебіуса[63], яка ніколи не веде до якоїсь конкретної людини. Усе скидалося на прикриття для відмивання грошей, але я зателефонувала в кілька місць, і в усіх підтвердили, що збирають пожертвування, однак не могли надати жодної додаткової інформації.

Тож я копала далі. Знайшла кілька адрес і спробувала ще кілька телефонних номерів. Один відправив мене до чистилища із записаним голосовим повідомленням, а друга лінія була від’єднана.

Найближча адреса, що не була на головній сторінці й на неї можна було перейти з іншої другорядної сторінки на якомусь вебсайті (до речі, у пошуку ці сайти не індексувалися, тому складалося враження, наче сторінку заховали так, щоб її ніхто не знайшов), була на Мангеттені.

Я пошукала її.

Цей будинок згорів за два дні після вечірки. Це не могло бути збігом.

Я на Мангеттені.

Сфотографувала той будинок, він зусібіч заблокований. Ззовні має нормальний вигляд, лише вікна потріскалися від вогню, і чимало шкоди накоїв дим. Аж шкода, бо будинок такий красивий.

Табличка на ньому повідомляє, що це «Клуб колекціонерів». З одного з будинків на протилежному боці вулиці вийшла жінка із собакою, і я розпитала про пожежу. Вона сказала, що замкнуло електрику, і поскаржилася на електричні дроти в старих будинках, а її мопс (Бальтазар) тим часом обнюхував мої черевики. Я запитала, що це був за клуб, а вона сказала, що гадає, буцімто це був якийсь приватний заклад, але який саме — не впевнена. Сказала, що бачила, як туди заходили або виходили люди, але траплялося це не надто часто. Повідомила, що до них часто приїжджали служби доставки, але потім, схоже, пригадала, що не мала б цього казати, і мала рацію, адже це вже було шпигуванням за сусідами. А може, вона вирішила, що я дивачка, бо ставлю так багато (аж два!) запитань про згорілий будинок, тож вони з мопсом подалися геть. Очевидно, вона подумала, що я вчуся на палійку.

Я пошукала «Клуб колекціонерів», але ця назва занадто загальна, щоб це якось допомогло. За кілька кварталів звідти є клуб філателістів з такою самою назвою. В онлайновому світі ніщо не пов’язує цю назву із цією адресою, принаймні ніщо з відомого мені.

Я оглянула провулок за будинком і всі доступні місця й навіть змогла прогулятися там, не видаючись розгубленою. Я не знімала каптура і далі йшла вперед, тому що там були камери, але затильний бік будинку мені пощастило чудово роздивитися. Він був не такий широкий, як решта будинків у цьому кварталі, мав паркан і засипаний снігом садок, який зберіг недоторканий вигляд, навіть попри розбиті вікна й забиті дошками задні двері.

Ворота до нього викуті із заліза, вони складалися з двох половинок, які зачинялися посередині декоративним мечем.

Це теж не здалося мені збігом.

Не впевнена, що досі вірю в збіги.

Потім я довго гуляла. Вешталася середмістям і врешті-решт опинилася в «Стренді». Дивно, але мені здавалося, наче я ось-ось стикнуся там із З. Немов він утратив плин часу, заблукавши серед книжкових стосів, і не знає, скільки минуло днів після його зникнення.

Я довго тинялася підвалом, де пахло цвіллю та здавалося, наче за мною хтось спостерігає або щось насувається, але я не розуміла, що саме. Звучить тупо, та мені здавалося, мов десь тут є потрібна книжка, і я, заплющивши очі й витягши руку до полиці, зможу торкнутися її пальцями.

Кілька разів я спробувала, але це не спрацювало. Книжки були звичайні.

Потім я пішла до «Хранителя ліхтаря» і, справивши на офіціанта враження коктейльного задрота (він запитав, чи я також працюю барменом, тож довелося