Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

на самоті у Сайксовій кімнаті; тому він скористався одразу з першої нагоди, щоб обережно натякнути дівчині, прощаючись, на те, що він усе знає. Вона не здивувалась, не намагалася навіть удати, що не розуміє цього натяку. Ні, вона його одразу зрозуміла. Її останній погляд у сінях свідчив про це.

Але Нансі, може, жахнеться й не схоче заподіяти смерті Сайксові? Проте смерть його була головною метою Феджіна, її він мусив будь-що-будь досягнути. «Як би мені її певніше до рук прибрати? Як? Як?» – думав він, плентаючись додому.

Але Феджін мав хитромудру голову й довго метикувати йому не довелось. «Не треба спонукати її, хай сама не зізнається. Найкраще простежити за нею, довідатися, хто її новий коханий, а потім пригрозити виказати на неї Сайксові (перед яким вона, звичайно, потерпала), якщо вона почне упиратися, і кінець кінцем вона послухає».

– Звісно, тоді вона не посміє сперечатись, – майже голосно вирвалося у Феджіна. – Ні за що в світі не посміє! У мене все в руках, усе налагоджено. До діла! Нарешті ти в моїй владі.

Старий глянув зловісно через плече, де жив ненависний грабіжник, і погрозив кулаком. Потім зігнувся і, хижо стискаючи кощавими жовтими пальцями полу свого засмальцьованого плаща, немов би це був не крам, а горло його заклятого ворога, прискорив кроки.

Розділ XLV

Ной Клейполь дістає від Феджіна таємне доручення

Другого дня Феджін встав удосвіта й почав нетерпляче чекати на свого нового підручного. Час плуганився так помалу, що здавався вічністю, але нарешті жданий гість завітав до хати й передусім накинувся, як голодний вовк, на сніданок.

– Болтере! – мовив містер Феджін, підсунувши стільця й сідаючи супроти Ноя.

– Агов! Я тут, – одказав Ной. – Чого вам? Тільки не наказуйте мені нічого, поки я не попоїм. Це мені не подобається. У вас їдять так прихватцем, мов хтось над душею стоїть.

– А їсти й говорити разом ти не можеш? – спитав Феджін, кленучи в душі ненажерливість свого любого молодого приятеля.

– Звісно, можу; мені від цього ще дужче їсти хочеться, – відповів Ной, одкраявши собі здоровезну партику хліба. – А де Шарлотта?

– Вийшла з хати. Я послав її погуляти з однією молодицею, бо маю з тобою погомоніти віч-на-віч.

– Овва! Шкода, що ви не наказали їй підсмажити мені грінок попереду. Ну кажіть уже, що там є, ви мені не заважаєте.

Та й справді можна було, здається, не турбуватись, що Ноєві щось стане на заваді: він узявся до снідання так ретельно, що, очевидячки, лагодився над ним щиро попрацювати.

– Вчора ти справді показав себе! – похвалив його Феджін. – Чудесно! Знаменито! Шість шилінгів і дев’ять з половиною пенсів за перший день. На пацанах не забагатієш, згадай моє слово.

– Не забудьте ще трьох кухлів і молочника, – додав містер Болтер.

– Ні, ні, не забуваю, соколику. З кухлями ти ловко втнув, а вже з молочником, то це справді чиста, майстерна робота.

– Так, для початку, здається, непогано, – ласкаво згодився містер Болтер. – Кухлі я зняв з тину, а молочник стояв за дверима якогось трактира. Бачите, я побоявся, щоб на ньому, бува, ржа не вхопилась або щоб він не застудився надворі. – Ха-ха-ха!

Феджін засміявся й собі, вдаючи, що йому весело, а містер Болтер, нареготавшись досхочу, доїв свою першу партику хліба з маслом і почав уминати другу.

– Ти мені потрібен, Болтере, для однієї дуже важливої справи, що вимагає великої обережності та уваги, – почав Феджін, перехиляючись через стіл.

– Я ж вам казав: буде вже з мене небезпечних доручень, не піду я більше до ваших поліцейських районів. Кажу вам, це мені не до вподоби.

– Але ж у цьому немає ніякісінької небезпеки, соколику, – заспокоїв його старий. – Треба тільки вислідкувати одну жінку.

– Стару?

– Ні, молоду.

– О, це я вмію, будьте певні. У школі я виказував на школярів, нестотно правдивий шпиг. Що я маю зробити, як викрию її?.. Може…

– Робити нічого не треба; ти мені тільки скажеш, куди вона ходить, з ким бачиться і, якщо можна, то й що вона говорить; запам’ятаєш назву вулиці, коли це буде надворі, або номер будинку, коли вона зайде до хати. Одно слово – розкажеш мені докладно все, що побачиш і почуєш.

– А що ви мені за це дасте? – спитав Ной, становлячи на стіл свою склянку й хтиво зазираючи старому в вічі.

– Якщо ти це добре обкрутиш, то дам тобі фунт, цілий фунт стерлінгів, – обіцяв той, щоб спонукати ледачого хлопця виконати якнайкраще своє завдання. – Стільки я ще ніколи нікому не давав за таку роботу, адже сам я з цього не матиму жодного зиску.

– А хто ця баба?

– З наших.

– Мг! – мугикнув Ной, задерши догори свого зморщеного носика. – Вона непевна? Так?

– Вона знюхалася з новими друзями, соколику, і мені цікаво знати, хто вони, – відповів Феджін.

– Ага. Знаю, нащо це вам. Ви хочете познайомитися з ними, коли виявиться, що вони люди поштиві! Ха-ха-ха! Згода!

– Я був певний, що ти згодишся! – радісно скрикнув Феджін у захваті від того, що справи так добре складаються.

– Атож? А де ж вона? Де мені її пантрувати? Куди йти?

– Не бійся, я все тобі розкажу в свій час. Ти тільки будь напоготові, а решту я беру на себе.

Увесь наступний вечір і кілька наступних вечорів шпиг просидів удома, знову переодягнений за сільського хурмана, готовий приступити до роботи за першим словом старого. Так поминуло шість вечорів, шість довгих нудних вечорів; Феджін щоразу повертався додому з кислою розчарованою міною; казав, що час ще не стукнув, але за сьомим разом (це було в неділю) він повернувся раніше:

– Сьогодні ввечері вона піде з хати й саме в те місце, – весело мовив Феджін, не маючи сили сховати своєї радості. – Цілий день вона просиділа дома на самоті, а той, кого вона боїться, повернеться не раніш як перед світом. Ходімо! Швидше!

Ной не опинаючись зірвався з місця; гарячкове хвилювання Феджіна запалило мимоволі і його. Вони нишком-нишком вийшли на вулицю і, поминувши швидким кроком кілька темних сліпих заулків, зупинилися перед якимось трактиром; Ной впізнав його: тут він ночував свою першу ніч у Лондоні.

Було по одинадцятій, двері вже замкнули; Феджін тихенько свиснув, і двері без скрипу відхилились і так само нечутно зачинились за пізніми гостями.

Боячись власного шепоту, Феджін і той, що впустив їх до хати, знаками показали Ноєві на маленьке віконце в стіні й пояснили йому, щоб він зліз на ослін і зазирнув до сусідньої кімнати.

– Там та жінка? – ледве чутно