Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Чи я чую? Чую, – промовив Сайкс, повертаючись до неї на ослоні. – І якщо ти вмент не замовчиш, то пес вчепиться тобі зубами в пельку так, що видушить з тебе вмить твій верескливий голос. Що це на тебе напало, псяюхо?

– Пусти мене, – мовила палко, з притиском дівчина, сідаючи долі перед дверима. – Біллі, пусти мене, ти сам не тямиш, що робиш, кажу тобі: пусти мене лише на одну, одну годину!

– Щоб мене почвертували, ця дівка справді сказилась! – скрикнув Сайкс, хапаючи її за руку. – Вставай!

– Не встану, не встану, не встану, поки ти мене не пустиш! – закричала Нансі. Сайкс мовчки зміряв її похмурим поглядом і, скориставшись із слушної хвилини, раптом скрутив їй руки й потяг її до сусідньої невеличкої кімнатки; вона вибивалася й пручалася щосили, але він перемагав і, не випускаючи її з своїх лап, кинув її на ослін, а сам сів поруч на лаві. Вона змагалась і благала, аж поки на дзвіниці не пробило дванадцять, а тоді нараз, знеможена, засапана, замовкла й облишила боротьбу. Нагримавши, щоб вона викинула з голови примхи про нічні проходки, й круто вилаявши її на додачу, Сайкс залишив її одходити на самоті, а сам повернувся до Феджіна.

– Уф, ну та й клята бісова дівка! Яка чудна, – мовив грабіжник, обтираючи з лиця рясний піт.

– Правда твоя, правда твоя, Біллі, вона таки чудна, – одказав замислено Феджін.

– Як на твою думку, чому це їй заманулося швендяти, хоч кров з носа, серед ночі? – провадив Сайкс. – Ти мусиш її краще знати. Що це таке?

– Упертість, звичайна бабська впертість, соколику.

– Мабуть, що так. Я гадав, що вже укоськав її, та де, вона така навісна, як і була.

– Ще гірша, – замислено одказав Феджін. – Я ще ніколи не бачив, щоб вона з-за такої дурниці та таку бучу здіймала.

– І я не бачив. Мабуть, у неї в крові кипить ще гарячка й не може вибухнути наверх, га?

– Та так воно, мабуть, і є.

– А все ж, якщо вона ще коли так зґедзкається, то я їй пущу кров і без лікаря, – мовив похмуро Сайкс.

Феджін хитнув головою на знак ухвали такого методу лікування.

– Вона удень й вночі доглядала мене й на крок від мого ліжка не відходила, коли я тут конав як собака, а ти, вовча твоя душа невдячна, й на поріг не навернувся, – одказав Сайкс. – Нам тоді було дуже скрутно, як ми тоді голодували! Мабуть, з голоду, втоми, досади та нудоти в чотирьох стінах їй забило памороки.

– Авжеж, авжеж, тільки цить, соколику, – пошепки відповів Феджін, бо в цю хвилину до кімнати ввійшла Нансі й сіла на свій низенький ослін. Очі її були червоні й зовсім запухли від сліз, вона хилиталась, мов сама не своя, хитала головою і нараз несамовито зареготала.

– Знову якийсь новий ґедзь укусив! – скрикнув Сайкс, здивовано обертаючись до старого.

Феджін зробив йому знак головою не вважати на Нансі; незабаром вона дійсно відійшла й заспокоїлась. Прошепотівши на вухо грабіжникові, що вже все гаразд і щоб він не боявся, Феджін узяв капелюха й пішов додому; біля дверей він зупинився й попрохав присвітити йому на темних сходах.

– Проведи його, Нансі, – звелів Сайкс, набиваючи свою люльку. – Шкода буде, коли він сам собі карка вломить і не потішить навіть вуличних волоцюг. Посвіти йому лишень.

Нансі взяла свічку й вийшла за старим на сходи. Уже зовсім внизу, в сінях, він притиснув нараз свого пальця до рота й прошепотів:

– Що з тобою, моя ясочко?

– Про що це ти? – так само пошепки спитала вона.

– Що це все має означати? – відповів Феджін. – Коли він… (тут старий показав своїм кощавим закандзюбленим пальцем нагору), коли він такий жорстокий до тебе (він, моя пташко, тварюка, груба тварюка), то чому ж тебе не…

– Що? – спитала дівчина, бо Феджін замовк над самим її вухом, пильно зазираючи їй у вічі.

– Тепер не час, ми ще про це встигнемо якось поговорити. Я твій друг, Нансі, вірний друг. Я маю в руках таємні й певні засоби. Якщо ти схочеш помститися над тим, хто поводиться з тобою як з собакою – чуєш, як з собакою, і навіть гірше, бо Вовка свого він часом голубить, то йди до мене, кажу тобі, йди до мене. З ним ти зустрілась і розійдешся, а мене ти знаєш здавна.

– Так, так, я тебе добре знаю, – спокійно, без найменшого хвилювання відповіла Нансі. – Добраніч!

Вона відступила назад, коли Феджін хотів був узяти її за руку, але так само спокійно побажала йому ще раз доброї ночі, хитнула головою на його пильний погляд і замкнула за ним двері.

Дорогою додому Феджін напружено думав: у голові його роєм роїлися думки. У нього з’явилося підозріння (не в зв’язку з останньою сценою, що допіру сталася нагорі, хоча вона ще більше підтвердила його здогад), а помалу, поволі, день по дню, що Нансі в’їлася в печінки Сайксова жорстокість і вона знайшла собі нового коханця.

Поводилася вона якось чудно останнім часом, часто вимикалася кудись із дому сама, стала мов зовсім байдужа до всіх справ їхнього злодійського гуртка, – а як ревно брала була колись це все до серця! І оце сьогодні: чому вона так настирливо вперто рвалася з хати, як ударила одинадцята година? Це все стверджувало Феджінове підозріння. Так, він був навіть певен цього. Нансин новий обранець, очевидячки, не належав до їхнього гурту, але з такою помічницею, як Нансі, він буде неоціненним здобутком для їхньої славної зграї, і тому (так міркував Феджін) треба його швидше залучити. Старий мав ще іншу таємну мету. Сайкс знав занадто багато, і хоч Феджін приборкував свою злість, але приборкана злість гризе душу не менше; грубі натяки й образи розбійника дошкуляли йому страшенно. Нансі мусила, звичайно, знати, що коли вона відкинеться від свого коханого, він їй цього не подарує; буде переслідувати своєю скаженою помстою розрадника й таки покалічить, а то й уб’є його. «Коли довести їй це все як слід, то вона напевно згодиться його отруїти, – думав Феджін. – Хіба це для жінок первина? Та вони ще й на гірші штуки здатні задля своїх коханців. А таким чином небезпечний, ненависний, клятий мерзотник зійде з мого шляху, натомість з’явиться інший робітник, а дівчина буде тоді через цей злочин у моїй цілковитій владі, і я робитиму з нею що завгодно».

Усі ці міркування кублилися в голові старого, ще коли він залишився