Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

потрібно», — відповіла Саня. Батько й мати в тій історії не грали великої ролі. Хоча дід насправді нічого й не вирішував, замість нього це завжди робила Сабіна, а тоді Борис і його дружина — поки та одного чудового дня не пішла, — всім було найважливіше, що скаже саме він. Його приємно було слухати і тоді, коли говорив, і тоді, коли мовчав.

За два роки по тому Саня та Боян уже якийсь час жили разом, але про весілля навіть не думали. Вони просто були не з покоління весіль і не потребували підтвердження свого кохання ні від церкви, ні від держави. Доти, доки одного вечора Сані вперше не спало на думку, що бабця з дідом не вічні і вже очевидним стає наближення дня, абсолютно неймовірного, незбагненного і неможливого, коли їх більше не буде. Вона розплакалася перед телевізором. Боян перелякався, бо щойно перед цим усе було гаразд, а тепер вона плаче й слова вимовити не може; він обіймав її, питав, що сталося, що такого вона згадала… Вона насилу відповіла йому, що дід Раде і бабця Сабіна колись помруть і треба щось із цим зробити. «А влаштуймо весілля», — запропонував Боян. Так, весілля здавалося непоганим варіантом. Щойно повернуться з моря, вони узгодять місце й час.

Десятого серпня рано-вранці вони вирушили на Хвар[132]. Шляхи до моря були забиті, коли ж проїхали Карловац — потрапили у довжелезну тягнучку. Колони автівок по декілька кілометрів завдовжки повзли, як ті гусениці, що живуть у кронах сосен і, виївши душу одному дереву, спускаються на землю, сотнями, біч-о-біч, і починають переселення. Але Саня не звертала уваги ні на тягнучку, ні на спеку — зазвичай вона постійно нарікала, що він не купив машини з кондиціонером, — тільки безперестанку говорила про весілля. Воно мусить бути вели-и-и-и-ике, найбільше на світі, посеред якогось села поблизу моря, але щоб моря звідти видно не було. Добре б винайшли якийсь старий будинок культури, у таких селах бувають великі будинки культури, принести багато столів із ближньої кафешки і поставити їх у формі літери U, накрити білими скатертинами, розставити антикварні тарілки й розкласти срібні прибори, ну, гаразд, не конче срібні — це задорого, і замовити всі ті старовинні страви, яких ніхто вже не готує. Звісно, і порося з яблуком в зубах. І смажених ягнят з козенятами, і ще купу добра Божого… Але перед цим усім треба поїхати в Герцеґовину, в Боснію, чи куди там іще, і знайти музикантів, таких, щоб знали всі дідові пісні. І ті, яких він співає вдома, і ті, що їх позабував уже, але в Любушкому співалися. Може, дорогою з Хвара вони могли б завернути в Любушкі? Просто щоб побачити, яке воно, те місце, звідки дідусь Раде приїхав… Авжеж, так вони і зроблять. Їм майже по дорозі, та й часу мають вдосталь…

Боян тільки всміхався. Він був щасливий, бо Саня була щаслива, і він навіть не подумав нагадувати їй, щó донедавна вона говорила про людей, які влаштовують великі весілля і так просаджують гроші, на які могли би жити роками. Зрештою, це було б нерозумно, бо їхнє весілля однаково не їхнє, а Радославове. Щоб чоловік показав бабусі Сабіні — яку й після стількох років тримає за руку, коли проходжуються Ілицею, — як гуляє справжній герцеґовинець, коли онуку заміж віддає. Щоправда, він ніколи, ані найменшим жестом, не те що словами, не виказав, що хотів би чогось такого, але Боян теж помітив, що старий наприкінці життя починає шкодувати, що не зберіг свого дитинства й молодості для ближніх, ніби завжди трохи соромився минулого. Він пишався, що люди вважають його заґребським паном, постійно повторював, що навіть і товариші з комітету не зверталися до нього «товаришу», та все одно йому весь час бракувало втраченого першого світу. Можливо, бракувало ціле життя, але на старості літ чоловік, буває, розм’якне і показує слабкості, яких не помічали навіть ті, хто найбільше його любить.

Звісно, з усього Бояну найбільше сподобалося те, що берегтиметься від Радослава у найбільшій таємниці, — оркестр з акордеоном, скрипкою й різноманітними дивними інструментами, що виконуватиме винятково севдалінки. Ні він, ні Саня насправді уявлення не мали, що таке севдалінки, чули «Еміну» у виконанні Ібриці Юшича, одну з таких пісень співала і Йосипа Лісац, а якщо на котрійсь студентській вечірці опинявся якийсь сараєвець, то гуртом співали ще й «Коли пішов я на Бентбашу». Але обоє здогадалися, як багато означатиме для діда, якщо несподівано почує пісні, з яких, скажімо так, він створений. Принаймні створений настільки, наскільки вони створені з «Азри» та «Хаустора»[133]. Бояна наперед веселила пригода з пошуком оркестру. Це здавалося йому чимось на кшталт науково-дослідної експедиції у тропічні ліси Амазонії.

Замість сподіваних семи годин вони їхали до Спліта чотирнадцять і мусили переночувати там, бо пропустили останній пором. Коли нарешті потрапили на Хвар, для них не знайшлося вільних апартаментів, хоча вони бронювали за місяць, і тоді вони поїхали у Єльсу, а з Єльси у Врбоску… Під час першого ж купання Саня стала ногою на морського їжака, коли ж із цим розібралися, Бояна розібрала триденна мігрень. Саня за той час згоріла на сонці, температура в неї підскочила до сорока, і він, долаючи головний біль, возив її до лікаря у Хвар, але назад відвезти вже не мав сил. Два дні по тому хтось украв у них авто, і після п’ятиденного розслідування черговий офіцер холодно повідомив, що їхню машину не вкрадено, її вивіз евакуатор через порушення правил паркування. Подумати тільки, порушення правил паркування — обіч неасфальтованої дороги, за тисячу кілометрів від цивілізації!

Врешті-решт за три тижні обоє почувалися так, наче поверталися з війни чи з полону, а не з моря. Але були щасливі й тоді, коли це все відбувалося, і стали ще щасливішими, коли закінчилось. Сміялися як божевільні, переказуючи одне одному пригоди, які переживали разом. Імовірно, то найвищий ступінь, якого сягають закохані пари. Їм замало просто бути разом, їм треба ще й розповідати одне одному історії про це.

Біля Слуня Саню знудило. Воно й не дивно після всього, що довелося пережити на морі. Вона блювала довго й ґрунтовно, достоту як дитина, що погано переносить їзду в авто. Боян притримував їй голову, а вона казала йому: «Пробач…». Він сміявся, а вона соромилася, бо він бачив її блювотиння. Тоді він сміявся ще більше. «Хіба можна жити з жінкою — і ніколи не побачити її