Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

блювотиння або…» — «Ні, не кажи цього!» — «Її гівна… Якщо цього не бачиш, отже, шлюб ваш не було консумовано і можна автоматично розлучатися. Ну ж бо, усміхнися й ти хоч раз!» Саня всміхнулася, бліда, ніби акуратно побілена стіна сільської школи, із синцями під очима, темно-синіми, як смерть у скандинавській міфології.

Ті синці під очима таки трохи його стривожили. Вона заснула й не прокидалася до самого Заґреба.

Коли вони заїхали на своє подвір’я, він спробував її розбудити, та вона тільки проквилила, щоб дав їй спокій. Він узяв майбутню дружину на руки й відніс у ліжко. Так Боян уперше переніс Саню через поріг дому.

Вранці він у паніці телефонував її батькам, бо Саня падала з кожною спробою підвестися з ліжка. Батьки приїхали за п’ятнадцять хвилин. «Та все гаразд, — сказав батько, — це просто через зміну клімату». Мати сіла у Сані в головах і гладила її коси. «Зятю, мені здається, ти її вже розманіжив. Із нами вона такою не була», — жартував батько. Боян пішов на кухню заварити чаю.

«Я хочу пісяти», — сказала Саня. Батько подав їй руку й допоміг підвестися, вхопив її під пахви, щоб не впала, і спробував отак довести до туалету. Але Санині ноги майже волочилися по паркету, як у дитини, що зарано вчиться ходити. «Дитинко моя, та що ж це з тобою», — розплакалася мати. Перш ніж батько підхопив її на руки, Саня впісялася. Боян стояв у дверях кімнати з чайником у руці, з напіввідкритим ротом, з поглядом, у якому могло вміститися щось значно більше й болісніше від її маленького тіла.

Вони домовилися приховати Санину хворобу від бабусі з дідусем. Принаймні поки не отримають результати перших аналізів. Вулицею Виноградською текли ріки від літнього дощу. Було так холодно, ніби надворі вже стояв жовтень чи листопад. «Я знайшов будинок культури, справжній, як треба. Село за десять кілометрів від Шибеника. Та ще й мій друг із Мостара сказав, що не маємо мучитись і шукати музикантів — там є чудовий оркестр, найкращий у Боснїї… І срібні прибори теж будуть. Нам позичать в “Інтерконтиненталі”. Тільки треба буде пильнувати, щоб гості не покрали виделок…» Боян говорив, говорив і говорив. Фізрозчин, крапля за краплею, спускався з висот, що здавалися їй недосяжними. Вона боялася, що пляшечка закріплена неналежним чином, що трубка крапельниці несправна, пошкоджена, і невидимий повітряний пухирець заповзе в жилу і вб’є її.

«Яку призначили дату?» — запитала вона. «Перше листопада, доти мусиш стати на ноги». Вона засумувала. Якби не сумнівався, Боян би так не сказав — «мусиш». Він каже «мусиш», бо думає, що до того часу вона не видужає. То було п’ятого вересня, за день до того, як доктор Кулянин покликав Саниних батьків у свій кабінет. Батько плакав, впивався пальцями в докторові плечі й повторював: «Лише п’ять відсотків, прошу вас, лише п’ять відсотків, дайте моїй дитині шанс у п’ять відсотків…» Лікар мовчав, кусав губу і порожньо дивився на капіляр заплаканого ока, який щось йому нагадував. Квітку кульбаби чи бомбу.

Він дав їй місяць життя. Так говориться, але це неправда. Лікарі не дають життя, вони тільки вимірюють те, що виміряти порівняно легко, і пробують змінити людську долю. У рідкісних випадках, коли їх особливо вразить доля котрогось пацієнта, вони теж підхоплюють примарну надію і вмирають разом із ним, як умирають мати, батько, чоловік… Попри те, що не дав Сані навіть п’ятивідсоткового шансу на виживання, доктор Кулянин від тієї миті вхопився за її життя так, наче воно було останнє і єдине. Він умирав так, як умиратиме ще тільки двічі-тричі на своєму лікарському віку.

Його попросили про все збрехати діду Радославу, сказати йому, що Саня зовсім трохи хвора і видужає вже за місяць. Кулянин погодився на це. Він зустрів старого на сходовій клітці, та ще й накричав на нього, бо той біг, перестрибуючи по три сходинки… «Кожне серце в такому віці…» — сварив його, «молодий організм — то інше…» — попереджав його, «треба час від часу робити електрокардіограму, незалежно від того, чи відчуває людина якийсь дискомфорт…» — повчав його. Минули добрячі три хвилини — а це дуже багато, — поки Радослав спромігся сказати: «Моя Саня…». Кулянин ще раз застеріг, щоб він берігся. На молодих усе гоїться швидко, а старша людина гасне, як свічка. Якось так сказав.

Радослав Котроман цілий той день і більшу частину ночі просидів зі своєю онукою. Саня з ним ожила, на обличчя її майже повернувся рум’янець, вона попросила посадити її, чистила помаранч і годувала трохи себе, а трохи діда, який найбільше на світі ненавидів помаранчі, але тепер мусив їсти, мружачись від апельсинної кислоти. Аж поки йому від того мруження бризнули сльози. Саня сміялася, і тоді сміявся й він, бо де таке бачено — плаче від того, що апельсин кислий. Більше сліз пролив, ніж у материній колисці лежачи…

«Я чув про весілля!» — «Від кого чув?» — «Та говорять, говорять у місті. Ще й кажуть, що це буде найбільше весілля, яке місто Заґреб будь-коли бачило, та ще й на додачу не в Заґребі гулятимуть». — «От бачиш, бачиш, а це мала бути таємниця!» — «Ех, не можеш ти в мене під боком таємниць мати, Радослав Котроман із Любушкого — найславетніший шпигун після Мустафи Голубича[134]!» — «Після кого?» — «Після Мустафи, одного чоловіка, він давно помер…»

Світанок, крізь який їхали автом троє чоловіків, був справді чудовий. Зелений «мерседес» повільно переїздив Савський міст. Борис нікуди не поспішав, Радослав та Боян його не квапили. Сані вже значно краще, повторювали один одному. Лікарі ніколи не знають усього, відповідали на це. Починали перебирати приклади, коли й кому лікар сказав, мовляв, залишилося йому стільки-то й стільки, після чого хворий проживав іще сотню років. Радослав знав найбільше таких випадків. Або старався вигадати щонайбільше. «Може, завернемо кудись, накотимо з дороги?» — запропонував він. «Можна до нас, маємо хварську траварицю», — сказав Борис. «Е ні, це не те, — відповів Радослав, — з дороги тільки в генделику можна накотити…».

Вони стояли за баром вокзального буфету й роздивлялися людей, що кудись мандрували. Жінки тягнули валізи на коліщатах, а з виразу їхніх облич було зрозуміло, що вони ледве ті валізи застебнули. Хлопець і дівчина удвох несли велетенську сумку, кожен за свою ручку, і все одно їм було тяжко. Із кишені плаща-дощовика визирала щоденна газета, старигань переломлював навпіл французький багет, поліцейський перевіряв документи в юнака, чиє обличчя викликало сумнів — чи має вісімнадцять, пробігла група,