Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

«Іншалла, Мадонно, іншалла» — захоплива книжка відомого боснійського і хорватського письменника і журналіста Міленко Єрґовича. Автор пропонує читачеві майстерні «прозові ремікси» шістнадцяти боснійських севдалінок — традиційних меланхолійних, драматичних пісень — і трьох далматинських пісень, севдалінкам співзвучних. У цій достеменно боснійській книжці зустрічаються Захід і Схід, християнство й іслам, Османи й Габсбурги, стара й нова Югославія, араби і євреї, мешканці гірських сіл і портових міст, чорношкірі й білошкірі, вбивці та їхні жертви, невинно й заслужено засуджені на смерть, психопати й герої, викинуті на узбіччя життя. Ця книжка, як і боснійська севдалінка, по-справжньому глибоко переживається. Відчувати її — це плакати, коли тобі добре, носити під лопаткою вічний маленький біль, тужити за недосяжним і знати, що життя завжди триватиме — жорстоке, несподіване й прекрасне.

Міленко Єрґович

Іншалла, Мадонно, іншалла

Ґурбет

Звати мене Мустафа. Я з тих, на кого краще не дивитись. А якщо й серед них бувають найгірші, тоді я саме такий. Коли у Тешні жінка понесе, їй забороняють ходити повз мій будинок. Якщо гляне на мене, кажуть, дитина буде потворна як ніхто в родині. Цього заповіту дотримуються і мусульманки, і християнки. А як був я дитятком, своїй матері до колін, вона гладила мене по голові й примовляла: мій Мустафо, добрий Аллаг створив тебе з ревнощів. Таким, щоб тільки Він міг на тебе подивитися й не жахнутись. І ще казала, що це щасливий знак, адже Бог завжди береже від людських очей найкраще з того, що створив. Але як може бути добрим щось потворне, того мати не вміла пояснити. Завжди є таке, що його знають усі люди, і лиш матері не знають. Якби знали, то й людський рід перевівся б давно. Але не моя справа про таке казати. Краще мені говорити про себе, а не про інших. Звати мене Мустафа. Але я на це ім’я не відгукуюся. Коли хочу сам себе покликати, шепочу: «Ґурбет».

Мій батько теж був Мустафа. Коли я народився, його спитали, як зватиметься маля. Так само, як зветься той, хто його створив. Люди перезиралися: чи ж це Муйо збожеволів, чи вже землі під ногами не бачить, що хоче назвати дитину іменем Творця. А батькові моєму Творець і на думці не був, він думав тільки про себе. Покарає тебе за це добрий Аллаг, казали йому брати, стара бабуся нетямилася з подиву, а дід сидів у себе нагорі, курив люльку й дозволяв усьому доброму і всьому лихому проходити повз нього. Так було, коли я народився. А тоді мене назвали Мустафою. І ще й раді були, що батькові моєму нічого гіршого на думку не спало. Бо якби спало, він би все це втілив. Такі були часи, коли в Боснії піднялася біднота, а з тутешніми аґами і сто візирів[1] не впоралися б.

Люди народжуються без обличчя. Хлопчик і дівчинка майже однакові, коли їм по шість місяців. Так і не скажеш, на матір схоже дитя чи на батька. У рік уже дещо видно. А роздивившись, мій батько склав руки, як ото християни їх складають, ставши перед церквою, але нічого не сказав. Тільки погляд його, коли вулицею ішов, опускався нижче, і не дивився він уже в небо, як раніше, чекаючи, що служки бігтимуть попереду і розсуватимуть усе, що недоречно опиниться на дорозі, ні, тепер він здіймав погляд лише до дахів найвищих будинків. Коли ж минув час і по мені ще краще стало видно, який я, очі його опускалися все нижче, доки не зупинилися на каменях бруку. Мустафа-беґ[2], гукали йому вслід із крамничок, чи підростає спадкоємець? А коли він озирався, щоб побачити, хто з нього глузує, там не було нікого. Чи сховався той, хто питав про мене, чи то батько чув голоси, яких не було насправді.

Мені було сім, коли він пішов з дому. Я не беґ, сказав, це не мій маєток, не моя дружина і не моя це дитина. Нема в мене нікого. Біля потоку, далеко від міста, з верболозу змайстрував собі барліг. Ходив по селах, від хати до хати, і милостиню просив. Мати раз у раз ходила по нього, просила повернутися, вабила всім на світі, та він не схотів. Сказала йому: повертайся, і ти ніколи сина не бачитимеш. А він відповів, що сина в нього нема, і що в пеклі опиниться кожен батько, який зречеться своєї дитини. Вона втекла плачучи, та згодом знову повернулася по нього. І все почалося спочатку. Любила його так, як жінка любить свого чоловіка, ніколи не бажаючи йому зла і кленучи в найгірші миті не його, а рідного батька, що знайшов їй такого мужа. Коли осінь переходила в зиму, коли починалася літня спека, від якої пересихало всяке джерело, аж не було звідки напитися води, моя мати Сена йшла повертати батька додому. Одного разу сказала йому: він не такий, як тобі здається, — дитина, як і всі. А той лише глянув на неї, печально, мов собача, що дивиться на ногу, яку йому відірвало лисячим капканом, і нічого не сказав. Не сказав навіть, що в нього немає сина і що в пеклі опиниться кожен батько, який відвертається від своєї дитини.

Був Аліджун[3], коли двоє чоловіків принесли мого батька додому і поклали на підлогу головою на схід. Мені було дванадцять, я сів біля нього. Він був спокійний, пальці лівої руки мав зігнуті, як у яструба, що збирається ухопити зайця. Я спробував їх вирівняти, та легше зламав би дубову патерицю, ніж розігнув мерцеві пальці. Подумав: як же тата покладуть на похоронні ноші з такою рукою, як, випроставши руки, спустять його в яму, як він постане перед Богом з погрозливою рукою.

Пізніше мене відштовхнули вбік. Покійника годилося підготувати до похорону. Доки з нього скидали лахміття, з довгого брудного волосся й бороди повилазили воші. Чорні, їх були десятки, вони сновигали дерев’яною підлогою. Не знали, куди податися, вигнанці посеред чужого світу. Народившись у його волоссі та бороді, ті воші й воші, з чиїх гнид вони вилупились, і ще старіші, були єдиними живими істотами, що зі смертю мого батька Мустафи щось утратили. А вбив його я, бо є такий, як є, від гниди дрібніший.

Звати мене Мустафа, але я Ґурбет відтоді, як поховали батька. Жодного разу більше не вийшов я з дому, щоб не зурочити чиєїсь дитини, яка гляне на мене. Стою собі край вікна, а люди хай самі пильнують, щоб не пускати своїх дітей на Ґурбетову вулицю.

Коли набридає мені виглядати люд, що однаково не йде, стану в саду за будинком і чекаю, коли котра ружа розквітне. Власними руками їх саджаю, щороку по дві-три. У мене всі приймаються, а в інших не хочуть, от моя мати Сена й похвалилася сусідкам. Ті спершу не вірили, а коли вперше зайшли до нас у садок —