Міленко Єрґович - Іншалла, Мадонно, іншалла

Пучками пальців вона торкнулася його щоки, потім опам’яталася і зняла вуаль. Їй могло бути років шістдесят — шістдесят п’ять, одне з тих облич, яким старіння на користь, бо тоді ніхто вже не шукає в них вроди і не почувається незручно, коли не знайде. «Пробачте, що я на вас напала, — мовила вона й усміхнулась, — я завжди така, щойно переступлю поріг дому, — вже багато років. Тут нічим не зарадиш. Але мушу час від часу вийти, знайти собі товариство. Ви у мене перший за останні… навіть не знаю, за скільки. Ви не сердитесь? Бачите, тут я спокійна і добра. Добра стара відьма», — засміялася вона тим сміхом, який наче просить сказати щось хороше у відповідь.

Звісно, Радослав Котроман у ту ж мить сказав фрау Авґусті Суботичанець, що вона ніяка не відьма і тим більше не стара. Вона заварила йому чай із сушених яблук-дичок, і так розпочалася найдивовижніша, і в якомусь нетілесному сенсі найеротичніша, ніч у його житті. Він розповів, що чекає дружину, яка, можливо, ніколи й не повернеться, Авґуста ж відповіла, що очевидні побоювання — ніякі не побоювання насправді, і що Сабіна, без сумніву, повернеться. Він здивувався, що вона може так легко говорити про це, наче втішає сусідку, від якої втік канарок, а вона засміялася й сказала, що про сусідчиного канарка нічого не знає, а от про його дружину знає достеменно. Як знає? Бачить її живу в його очах. Саме так і сказала, а в Радослава ледь сльози не полилися, і в кожній сльозині — по Сабіні. Він так ніколи й не зможе пояснити собі цього. Якби хтось інший говорив йому такі речі, як Авґуста, він би з нього в найкращому разі посміявся. У людських очах, на думку Радослава, не видно нічого, окрім того, на що очі в ту мить дивляться.

На прощання вона ще сказала йому, що він — щаслива людина, бо неспроможний уявити собі нещастя не від світу цього. І ще сказала, мовляв, знає, що він цього не розуміє, але наші життя уже траплялися на цьому світі щонайменше раз. «Шкода, що ми більше не побачимось, — мовила Авґуста, відчиняючи йому двері, — ми ніколи більше не побачимось…» — у ній було більше печалі, ніж міг умістити його розум. «Чому ж це не побачимось? От я приведу Сабіну, коли вона повернеться…» Авґуста відмахнулась і опустила погляд. Він не знав, що зробити, тож обійняв її. «Ми більше не побачимося, бо на міській вулиці я божевільна. Нічого зі сказаного тобі я не змогла б повторити надворі. І нащо тобі знову приходити? Хіба що з горя, а коли ти будеш нещасний, мене вже не буде серед живих».

Він озирнувся ще раз, перш ніж вийти із саду на дорогу. Авґуста дивилася на нього з порога і, здавалося, вигадувала щось веселе, щоб докинути насамкінець. Або нічого не вигадала, або Радослав помилився. Заґреб прокидався зі сну, і чути було, як в іншому кінці вулиці дзенькотить якась мідна річ. Скажімо, молочний бідон.

У ніч перед Різдвом сталося диво. Він уже вклався спати, коли почув дзвінок у двері. Ні, його не пробив дрож — Радослав не поділяв страхів свого часу, — але йому навіть на думку не спало, що це повертається його щастя. За десять хвилин вони вже сиділи за кухонним столом, щоправда, вже не тим з-перед чотирьох років, на якому більше не лежали чотири єврейські зірки і за яким не панувало мовчання. Чи була це його життєва перемога? Коли говориш про це з віддалі часу, таки усвідомлюєш безумовну перемогу, але ні Джурові, ні Перлі, ні Саламону, ні Сабіні, ні Радославу тоді й на думку не спало, що кухонна сцена повторюється. Це проти людської природи — порівнювати своє щастя з попереднім нещастям. Але Радослав згадав про Авґусту, добру стару відьму, і саме зібрався сказати, що з нею треба познайомитись, але не встиг, бо ті четверо заторохтіли всі водночас. Милі історії з лондонського життя нагадували повернення з відпустки.

Можна сказати, що того дня почалося Радославове цивільне життя. Раптово, з поверненням Сабіни, він зробився заґребчанином, майже заґребчанцем, з якимсь глибоким корінням і досконало ритмізованим щоденним життям. Улаштувався на роботу, купив квартиру, провів Джуро з Перлою в Ізраїль (більше вже не було преферансу, Хітреца та Бека), Сабіна народила Бориса, вони купили «фічо»[130], зводили дачний будиночок у Новому Винодольському, святкували річниці шлюбу і дочекалися Борисового університетського диплому. За той час не трапилося нічого, що вирізняло б їх серед сотень тисяч таких самих соціалістичних ентузіастів, які дуже швидко забули, що теперішній час — не єдиний, в якому доводилося жити, і раніше теж були якісь часи. Радослав згадував Авґусту принаймні раз на місяць, і щоразу його пекло сумління, що вони її не відвідали, він думав, що потрібно це зробити наступного тижня, а тоді знову забував про неї… Коли минуло багато років, усе було так само, окрім його знання про те, що Авґусти, мабуть, уже нема серед живих.

Наприкінці серпня 1973 року народилася Саня, Радославова й Сабінина онука. Сані, як і їхньому єдиному сину Борису, судилося залишитись єдиним дитям. Про ритуали дідівської любові не треба багато говорити. У випадку з Радославом вони розвивались у цілковитій відповідності до природи людини, що пізно виявляє справжні схильності. Довоєнний клерк, який гірко шкодував, що покинув рідні краї, і повоєнний керівник відділу продажів у Народному магазині, а згодом і фінансовий директор, про якого всі, від касирки до міністра, говорили, що він справжній джентльмен, яких більше не лишилось, насправді був створений для того, щоб одного прекрасного дня зробитися дідом. Уся мудрість і лагідність цього світу, все, чим Бог — як здавалося — не обдарував Радослава Котромана у ранньому віці, вилилося на Саню.

Вперше в житті він заспівав на повен голос. Коли Саню записали в музичну школу, дід теж вирішив навчитися грати. Почасти — щоб власним прикладом надихнути дитину, а почасти й тому, що збагнув: дорослому чоловікові таки не сором цілими днями грати на тамбурі[131]. Він пригадав пісні з молодості. І з рідного краю. Може, навіть пісню «У Требинє-граді». Але про інцидент у перекусні «Ятриб» так досі й не згадав.

Навесні 1996 року Саня на недільний обід у діда з бабцею привела Бояна. «Ти впевнена, що це те, що тобі потрібно?» — удавано суворо запитав Радослав. «Так, це саме те, що мені