Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

Але хлопець мене не слухав. Він просто дивився на мене, і з кожною секундою його очі тільки темніли. Нарешті я змовкла… А він налякав мене мало не до смерті. Бо ні з того ні з сього метнувся та обхопив моє обличчя руками.

– Скажи мені: ти вбивця? – просто видихнув мені в лице, так близько він від мене був.

А я затремтіла: «Він точно бачив оголошення про розшук!» І що ж тепер? Він здасть мене перед лице закону чи, може, порішить на місці? Ага, візьме і порішить після того, як знову врятував життя!

Та як же пронизливо він дивився мені в очі… Так важко, пекуче й незмигно. Той погляд був навіть трохи спустошений. І продовжував спустошуватись із кожною миттю…

Мені защипало в очах.

– Знаєш, я вже досить непогано володію шпагою, – прошепотіла, здригаючись. – І я б могла добити хоч когось із них. Мабуть, краще було б добити. Коли вони накинулись на мене, – щоками покотились перші сльози. – А я просто пробувала їх відкинути й втекти. І я відкидала, а вони вставали й накидалися знову. А якби я добивала, вони б не вставали, – ті сльози вже перекочувалися на його руки. – Краще було добивати. Тоді б мене не треба було рятувати. Тоді б я знала, що дійсно можу захиститись… Та хіба я схожа на вбивцю?!

У ньому наче щось переломилось. Ніби впав якийсь мур, а спокуса стала нестерпною… Мені перехопило подих, а він мене поцілував. І цілував, цілував, цілував… А я цілувала у відповідь. Чого вже там: хіба я не мріяла про це із самого нашого знайомства? Хіба не його поцілунки ввижалися мені у подихах вітру чи усмішках сонця?

Але цілувались ми недовго. Не хочу розвіювати стереотипи дамських романів, але вкрай важко насолоджуватись поцілунками, якщо в тебе поранення і з нього валить кров.

Я застогнала, він сахнувся.

– От же ж… – видав хлопець. – Вибач! Дурник! Що ж я одразу не… – без пояснень метнувся у хащі.

Я розгублено застигла. Незабаром він вернувся із пляшечкою в руках.

– Забув спитати, – кинув грайливо, – а якби твоя мачуха не посадила тебе під замок… ти б прийшла?

– Треба було вибити двері.

– До чого ж ти мене довела? – обережно відкорковував пляшку. – Змушуєш вірити кожному твоєму слову і закохуватися в тебе знову й знову.

Я напружено стежила за його рухами: оці всі відвертання уваги від підозрілої пляшки не мали жодного успіху. «Таємничий незнайомець» змовк і глянув на мене підбадьорливо.

– Що… – почала я.

Але докінчити не встигла, бо вже за мить мій вереск заглушив усе навколо. А ще підняв у небо хмари бідолашних птахів. І ледве не позбавив слуху тих, хто цього зробити не встиг. От цього нахабного недо-лікаря, наприклад. Хлопець скривився і подивився на мене осудливо.

– Що це?! – видавила я.

– Ой, краще тобі не знати… – похитав головою. – Взагалі-то безцінний подарунок, дивовижний зразок передової модернової кухні… І я вже було спекався його по-тихому, але воно спиртне, то має допомогти.

Рани боліли і трохи шипіли, і ніяк не могли розібратись, чи почати їм кровити ще більше, чи таки зупинитись.

– Ні, ти не подумай, що я маю щось проти модернової кухні… – продовжив парубок. – Я дуже поважаю модернову кухню… Це дуже класна кухня… Але в ньому така концентрація спирту, що горло попалити можна.

Поки він це говорив, то рився у себе по кишенях і рукавах. Нарешті вийняв дві хустинки і взявся мене перев’язувати. Обережно так і лагідно, ніби я якась крихка скульптурка.

– А ти знаєш, що демонструвати знання спиртних напоїв можна тільки на четвертому побаченні? – видавила я. – На першому – комплімент, на другому – квіти, на третьому…

– Начхати на дворянські дурниці. У коханні законів немає. Хіба тільки цей: любити раз, усім серцем і до загину.

– Ой, давай без «загину», – пирхнула я. – Бачила я, як те «загину» від шпаги твоєї шарахається!

– Та ж довго вчився, сеньйорито, – засміявся він.  Нарешті закінчив перев’язку. – До речі, минулого разу ти казала, що любиш мріяти. Скажи мені: яка твоя найбільша мрія?

Я порожевіла.

– Знаєш, навіть смішно сказати… Просто це так по-дитячому…

– Та не бійся, я не сміятимусь.

– Ну, добре. Скажу. Найбільше я мрію про те… Тільки ж чесно, не смійся, гаразд?

«Чесно-чесно!» – заблискали його очі.

Я вдихнула і випалила на одному дусі:

– Найбільше я мрію про те, щоб, як Попелюшка, побувати в кришталевих черевичках і зустріти свого принца на білому коні.

Можна було б подумати, що найбільше я мрію про возз’єднання з батьками… Але це не мрія — це план! План, який я твердо вирішила привести в виконання.

«Таємничий» незнайомець усміхався від вуха до вуха. Так усміхався, ніби ось-ось зарегоче на всю силу.

– Та ж ти обіцяв, що не сміятимешся! – обурилась я.

– Ні-ні, – стримувався з останніх сил. – Я не сміюсь. Це справді гарна мрія.

– Чесно?