Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

– Так.

– А ти про що найбільше мрієш?

– Я? – перепитав, наче не чекав запитання. Але відповідь продумав давно: – Стати твоїм принцом на білому коні, – прошепотів на саме вушко.

І обережно-обережно, ніжно-ніжно мене поцілував. Цього разу я навіть про рани забула і хотіла відповісти на поцілунок… Але нас перервали.

– Камілю? – крикнув через хащі чийсь дівочий голос. – Камілю, де Ви? Камі-і-ілю!

Парубок стрепенувся і звівся на ноги.

У мені прокинулося дивне відчуття: «Хай це буде його мама! Чи сестра! А ще краще бабуся!..»

– Сеньйоро, Ви так і не бачили Леона? – крикнув у відповідь. – Вічно цей шалапут кудись вплутується!

– Ні-і-і! Нема-а-ає! – долинуло через хащі.

– І в мене також! Погляньте ще на березі!

– А Ви не чу-у-ули, як хтось крича-а-ав?

Хлопець пильно на мене подивився.

– Може, Леон? – крикнув він.

– Невже його вбива-а-ають?!

– Та де його вб’єш! Скоріше, натрапив на покидьків, які від Вас втекли! Та й загубився, шалапут такий!

– Диві-і-іться й Ви не загубі-і-іться!

– Ну, що Ви, сеньйоро! Ще трохи пошукаю – та й одразу до Вас повернусь!

– Диві-і-іться!.. – пригрозило через хащі.

Я сиділа, широко розкривши очі. Хлопець ще трохи прислухався і видихнув.

– Вибачай, маю йти… Якщо вона вирішить, що я також кудись втік, то це буде катастрофа.

– То Леон не загубився, а втік? – закліпала я.

– Ну, він терпів довго й героїчно, але «сидру» а-ля «стовідсотковий спирт» вже не витримав.

«Як-як? – витріщилась я. – Ні, краще б то була його бабуся!..»

«Таємничий незнайомець» присів та перевірив, чи добре перев’язані рани.

– Так краще? – глянув мені в очі.

– Краще, – посміхнулася я. Болить неймовірно, але ж не дам я вести себе ні до міста, ні до Арчі. Хай думає, що після його чарів взагалі боліти перестало.

– Погано прикидаєшся, – видав він. – Ти точно дійдеш до свого сором’язливого лікаря? – з явною недовірою.

– Долечу! – пообіцяла я.

Парубок зітхнув. Не вірить він мені, але що ж…

– Вашу ручку, сеньйорито, – грайливо зблиснув очима і допоміг мені піднятись.

– То ти… то ми… Ти ж не підеш просто так? Ми ще зустрінемось?

– А ти сумніваєшся? – з погрозою примружився він. – Щоб завтра була тут і показала, як твій лікар оброблює рани. Це саме місце, цей самий час. Ясно? І якщо мені щось не сподобається…

– Ясно-ясно, – закивала я.

– Тоді до зустрічі, – поцілував мою руку й віддалився. – До зустрічі, прекрасна сеньйорито!

– До зустрічі, мій «таємничий незнайомцю», – прошепотіла у відповідь і ще довго-довго дивилась йому вслід…

Він живий, він кохає мене, і завтра ми знову зустрінемось!

А потім я згадала цікавезну деталь. А саме, те ім’я, на яке відгукувався хлопець.

«Так-так-так, – зловтішалася я. – Каміль, значить? Каміль Фонтен, я так розумію? Ха! А я ж із самого початку знала! А втім, мені байдуже, хто він — ким би він не був, я все одно його кохатиму».

Тоді я вдихнула на повні груди й розвернулась у бік табору. Але під деревами хтось стояв. Першої миті я остовпіла: «таємничий незнайомець»?! Хіба він встиг би так швидко й непомітно перейти на той бік галявини? Та сама постава, та сама статура… І навіть манера пронизувати очима та сама!

Та хвилювання виявилось марним: це був не хто інший, як Піт Аллен.