Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

«А тепер можна впасти», – видихнула я і максима-а-ально повільно опустилась на землю.

«Таємничий незнайомець» глянув і здригнувся. Здавалося, він збирався кинутись до мене… та останньої миті передумав і завмер. Якийсь холодний, металічний блиск відбився в очах.

– Ви поранені? – поцікавився він.

Я витріщалась на нього і досі не могла повірити власним очам: він живий?! Він справді живий?! І він тут?! Уся минула напасть, коли ми побачились вперше, повернулася знову:

– О, я… та що Ви! Я… емм… ну… е-е-е…

– Признайтеся: Ви добровільно пригод на власну голову шукаєте? Чи сутички з головорізами входять у Ваші щоденні розваги? Ви з ними колишні друзі?

«Я знову побита. Подерта. Патлата. Розхристана. Я виваляна по землі», – гупало в голові. І навіть рани перестали боліти: хвилювало тільки те, що вони закривавили мій одяг – і я не настільки красива, як треба!

– Ви не прийшли, – крижаний голос.

І лише цей голос вивів мене із заціпеніння. Я здригнулась, а спиною прокотився холодок. Бо тільки зараз помітила: щось не так. Він вже не такий, як тоді… Він не сміється, не глузує… Замість чарівної усмішки – стиснуті вуста. Ніби стоїть і ледве стримується? А ці очі, цей погляд… Холодні й пронизливі, вони намагалися заглянути в душу. Але ні, не заглянути – вони вивертали ту душу навиворіт.

І новий страх заполонив єство: він дивився так, ніби все знає. Тільки я не знала, що для нього «все».

– Мачуха посадила мене під замок, – ледве видавила я.

– Мачуха? – посміхнувся криво. Посміхнувся із болем, наче я підтвердила якийсь гіркий здогад. – Останнього разу вона доводилась Вам матір’ю, Ви не пригадуєте?

– Пригадую, – вдихнула я. Це боляче: дивитися, як він на мене дивиться. Неначе знову й знову ловить на брехні. – Та останнього разу я вірила, що вона мені матір. А зараз перестала.

– Що ж, Ви змінились. Тоді Ви так виглядали, наче вірили і в неймовірніші речі, не те що така буденність.

– Життя ламає деякі переконання.

– Бачу, навіть шпагу собі справили, – пропустив мої слова повз вуха. – Напевно, та мачуха вигнала Вас з дому за таку провинність?

«Невже він пам’ятає кожне моє слово із тої зустрічі?.. Бо я його — так», – якось болісно майнуло всередині.

– Вигнала? – відлунила, як не своя. – І так можна сказати. Тільки повертатися до неї я не збираюсь.

– Де ж Ви зараз проживаєте — в лісі? Може, ще чого доброго з розбійниками здибались? – спробував пожартувати, але мені було зовсім не смішно. Та й моторошно пронизливий погляд видавав, що йому не смішно також.

Я дивилася на нього, і мені ставало дедалі страшніше. Я ж так хвилювалася за його долю, так мучилася, так роздиралась… Я безнадійно закохалася з першого погляду і вмліваю від одного його голосу. Погляду. Просто присутності. Просто того, що він живий!

О, він ввижався мені у кожному промінці, у кожній травинці, у кожній дрібничці! Я мріяла зустрітися з ним бодай ще один раз! А зараз ми зустрілись – і мені стає страшно.

Бо яка дурепа закохується в незнайомців? Хіба я знаю, хто він, що він, чим дихає і чим живе? Не знаю, не знаю, не знаю…

І все-таки це страшно: бути наодинці з підозрілим неідентифікованим типом, який всього-на-всього двічі врятував мені життя. І бути без можливості на втечу. Чому так? Бо я ж поранена!

Згадала я це тільки тоді, коли випадково рухнула ногою, і лютий біль пронизав тіло. Я не витримала і застогнала, відкинувшись на спину. Хлопець рвонув до мене.

Він зупинився буквально наді мною та так і завмер, розкинувши руки. Здавалося, він знову за мене перелякався, рвонув рятувати – та знову останньої миті передумав. Застиг, ціплячи зуби, ніби стримувався, як міг. Секундний переляк, що майнув у очах, заплив колишнім холодом. Здавалося, то був холод болісного розчарування. І тисячі розпачливих «а я ж знав!»

– Ви поранені. Вам треба до лікаря, – нарешті сказав він. – Я проведу Вас до міста.

– Ні! – скрикнула я. До якого ще міста, якщо всі стіни обклеєні моїми портретами й заявами про розшук?!

Його очі подивилися тільки пронизливіше. Ніби він знову так і знав.

– Чому? – запитав так спокійно і моторошно.

– Бо лікарі там погані! У мене є кращий! – випалила, що перше спало на думку.

– У Вас є кращий? – вигнув брови. – Чи Ви принцеса, що маєте власних лікарів?

– А чом би й ні?!

– То я проведу Вас до нього?

– Ні!

– Чому? – ще тихіше і моторошніше запитав він.

«А щоб його! – заволало зсередини. – Не люблю брехати хорошим людям! І хлопцю, в якого закохалася! І тим паче тому хлопцю, який кожною фразою намагається підловити мене на брехні!»

Тому залишилося видати нешкідливі факти із розділу правди:

– Бо він дуже сором’язливий! – вигукнула я. – І невпевнений. І сильно губиться, коли знайомиться з кимось. Але при цьому він дуже хороший лікар. Його Арчі звати. Він навіть винайшов власну мазь. Це просто дивовижна мазь! Якби хтось зацікавлений побачив, як швидко вона заліковує рани, то цілий світ би перевернув, щоб взнати рецепт!