Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— Слухай, ти якийсь гарячий. — дійшла до висновку, який передала мені долоня, що почала впитувати жар від його чола, — Випий таблетку.

— Спершу пішли покуримо. — піднявся він акуратно, знову торкнувшись моєї талії, змушуючи понуритись від цього в чергове запаморочення.

На балконі він дістав дві сигарети, підпалив і простягнув мені одну. Я взяла сигарету, посміхнувшись, адже не взмозі стримувати свою посмішку. Ні при вигляді сигарети, що дарується мені, ні при вигляді цього хлопця...

Повернулась обличчям до балкону, спершись ліктями на вікно, впитуючи красоту неба, що помалу розфарбовувалось у темні тони. Скоро появляться зорі... І будуть виблискувати у кожній частині небесної безкінечності... І місяць вийде... Помаранчевий... Надіюсь... Все-таки пітьма прекрасна... І любуватися нею я би могла цілу вічність... Особливо з висоти...

Марс підійшов ззаду і пригорнув мене до себе, торкаючись мого живота. А сідниці відчували його ледь не впритул... Занурився у волосся, впустив мурахи по моєму тілу і промовив:

— Доречі, я квартири шукав. Знайшов один шикарний варіант, ще й близько до роботи. — досить радісно заявив він, а по мені пройшовся легкий ток.

— Значить скоро ти будеш далеко...

— Та ми все одно будемо бачитись.

Від цього легше на душі. Але поки він живе у цій квартирі із братом, він так близько. Десять хвилин ходьби і я вже у нього. Аналогічно і до пізна можу засиджуватися... А якщо він буде аж там...

Наступні хвилини ми докурювали в тишині, обнімаючись. Мені не хотілося говорити. Достатньо було відчувати його поряд.

Повернувшись у кімнату, ми знову притулились до стіни, не забуваючи (на щастя) притулитися також одне до одного. Але забули дещо інше важливе... Дуже важливе для життя... Для його життя...

Мене страшенно клонило в сон, але я розуміла, що скоро прийдеться йти додому, адже пообіцяла матері бути пошвидше. Але ж я часто порушувала свої обіцянки у цьому руслі і нічого страшного не ставалось. Хіба що сусіди із шокованим обличчям наблюдали за тим, як я пів на третю відкриваю свою браму. Але що мені до них? Коли я так гарно проводжу свій час...

Фільм закінчився, пиво допилося, а я все-таки вирішила цього разу не затримуватися, хоча божевільно цього хотіла. І дивно, що в такій ситуації я вибираю мозок, а не серце.

— Сонце, я буду йти.

Сама шокована, що навчилася так легко говорити це слово до людей. Мабуть, після роботи у Хлібосольному, коли офіціанти, що стали мені близькі до душі, зверталися так до мене, я зрозуміла, що це зовсім не погано — звертатися до людини не «Ей», не по імені, а саме «Сонце»...

Я вже взяла сумку в руки і одягнула на себе, коли Марс промуркав, торкаючись моєї руки:

— Не йди ще...

— Ох, Марсе, я би залишилася тут на цілу вічність, серйозно...

— Так залишись...

— Не можу... Але ще трохи побуду. — я поставила сумку на стіл.

Хлопець сидів із простягнутими руками, які готові були мене обійняти і я, прийнявши їх виклик, налетіла на нього, занурившись йому в шию. Він впав на ліжко спиною, а я лежала на ньому верхи. Я відчувала його теплий подих на своїх губах і мені безмежно хотілося розтанути у ньому... Губи потягнулися ближче і поцілували його в носик. Моє тіло, впитуючи у себе його дотики та обійми, по малу розчинялося у темноті, що вела мою свідомість у сон...

Марс теж не довго був у цій реальності і зовсім скоро ми, лежачи в обнімку, понурилися у сновидіння, що малювало зовсім інший світ, де нас тільки двоє. В якому загалом існуємо тільки ми... І ніколи нікого не було... І не буде...

Але таблетка, яку Марс не випив, так і стояла на столі, ховаючи у своєму мовчанні болючу правду...

Правду про кохання, яке й справді загубилося у снах...

Коли Марс зробив останній подих, згораючи зсередини від температури...

Проснувшись за комендантську годину, вже придумуючи новий жарт, як ми зараз будемо знову порушувати правила цього життя, я старалась розбудити Марса, сміючись.

Але нічого не виходило.

Хлопець не реагував.

Ніяк.

Він не дихав...

І тоді дихати перестала я...

Але, нажаль, тільки в душі...

༻༒༺

Я б тебе намалювала,
Я б змусила портрет ожити.
Я знову ніжно б обійняла,
Й дозволила б собі любити.

❦

Життя змінило свої обороти. Всесвіт мовчки наблюдав за подіями і дивувався, що таке велике кохання може витворяти...

➶Міа➴

Тепла атмосфера. Кімната та ліжко. Я обіймаю дівчину, але не бачу її обличчя. Вона ніби тінь... Чорна тінь... До якої тягне невидимою силою. Але чому я... хлопець? Вона така близька мені, хоча раніше я не відувала такого. Я її не знаю. Ми ніколи з нею не бачилися. Але я відчуваю, що ми знайомі. Дуже давно. І дуже близько... Душевно близько...

Я жила звичайним життям. Вчилася та гуляла у вільний час із подругами. Закохувалась та отримувала розбите серце. Все як у всіх. Допоки на моє вісімнадцятиліття мені не приснився дивний сон. Із цього моменту змінилося все. Мій світогляд. Мої думки. Мої спогади ніби шукали якісь загублені пазли...