Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— Доця, до тебе прийшли гості. — повідомила мама, після чого я, одягнувшись у своє червоне плаття, покрокувала вниз сходами.

Всі мене вітали. Всі дарували подарунки. Наповнювали атмосферу радістю, але всередині мене щось гризло. Щось кусало і не давало спокою. Ніби я повинна щось помітити і мені цього ніяк не вдається зробити.

За столом ми просиділи з годину, після чого мене почала боліти голова і я, вибачившись перед гостями, покинула кухню та повернулась у свою кімнату. У своє ліжко. Голова боліла скоріше від думок, які ніяк не складалися воєдино, ніж від перевтоми. Неочікувано сон накинувся на мене з головою, знову повертаючи мене в обійми з тією самою дівчиною... З її нерозпізнаним обличчям... Що за чортівня? Я відчуваю, що вона мій Всесвіт, але я не знаю хто це. Я вдихнула аромат її волосся і тоді... Ніби на блюдці доля повернула мені втрачене... Пам'ять...

Почувся дзвінок у двері. Мене покликала мама. І коли я спустилася зі сходів і наблизилася до дверей, за якими мене чекала незнайома чоловіча постать, мене осяяло... Незрозуміла аура, що йшла від нього, ніби накривала мене...

І я згадала, що насправді той сон снився мені кожну ніч, але я завжди його забувала...

➶Каїн➴

Я знав, що зробив у минулому житті задля того, щоб виправити все у новому. Але спогади змогли повернутись тільки сьогодні... Тільки одинадцятого липня...

Я не знав, куди я йду. Але знав, навіщо. Мене вів невидимий навігатор, що знаходився в моїй інтуїції. І саме ця інтуїція підказувала мені які повороти коли робити. І так було завжди в моєму минулому житті. Й залишився її слід у цьому. Я знав, що людина, заради якої я почав боротися із Всесвітом, близько... Я все згадав.

༻༒༺

Я знайду тебе, кохання моє,

Я віднайду спосіб побачитися знов...

Я покину павутиння із туманів,

І ми обоє знов понуримось в любов...

❦

Залишки свого життя після його смерті, я не знаходила собі місця, вивчаючи закони фізики, реінкарнацію, та що собою являє загалом наш Всесвіт. Нічого не вдавалося... Всі дороги заводили мене у глухий кут. Але я не могла здатися. Я готова була йти далі. Хоч цілу вічність боротися за неможливе.

І тільки сьогодні, одинадцятого липня, на його день народження уві сні до мене прийшла жінка в чорному. Загадкова персона, що знала все. Всесвіт повідомив її про мої вчинки. А її вони дуже зацікавили.

— Сьогодні би він святкував пів сотні свого життя... — простягнула жінка незвичайним голосом.

Я мовчала.

— Ти відрізняєшся від інших істот. Ти віриш у неможливе. Ти віриш, що знайдеш його. І знаєш, ти правильно все робиш. Неможливе можливе. Люди, які не вірять у неможливе — порожні. А ось ти мене зацікавила. І я допоможу тобі, адже ти повірила в мене, а я вірю в тебе.

— Хто ти?

— Мене звуть Печаль. І тобі прийдеться пройти крізь мій лабіринт, щоб торкнутися його ще раз. Але знай, все не буде як раніше.

— Мені байдуже. Я пройду крізь все! Заради його аромату тіла...

➶Міа➴

— Привіт. — привіталася дівчина.

— Привіт. Ти мене, мабуть, не пам'ятаєш. І якщо я почну пояснювати, навряд чи мені повіриш... Але... Ми були знайомі. В минулому житті. Я поклялася життям, що віднайду тебе.

— Я й справді не пам'ятаю тебе. І чому ти кажеш «поклялася»? Якщо ти... Хлопець.

— Ми були в інших тілах. Я була дівчиною, а ти... Неймовірним красенем.

— Що за дурість? Як таке можливе?

— Марс...

— Який Марс?! Я Міа! Я дівчина, ти не бачиш чи що?

— Забув Кіріллу, яка так любила кусати твою шию...?

— Ти збочинець чи що?! Краще йди звідси!

Міа вже хотіла зачинити двері, як раптом Каїн притягнув її до себе в обійми. Вона хотіла пручатись. Але тільки одну секунду. Після цієї секунди її тіло покрило відчуття, що такі дотики вона вже проживала. Десь дуже давно... Десь дуже далеко... А спогадами про них були її сни...

І тоді, в черговий раз, вдихнувши запах його волосся, все стало на свої місця. Вона все згадала. А точніше, він. Тіла різні, а душа та ж сама.

— Бачиш, я навіть шампунь не поміняла. — промовив Каїн, з душею Кірілли.

— Доведи, що ти моя Кірілла.

— «Розумний вибір».

Ще в минулому житті ми грали в гру «Доведи, що це я». І відповідь була та ж сама. Коридор наповнився сміхом. Сміхом із домішками сліз. Сліз щастя...

— Але як тобі вдалось, Кірілла?

— Бажання. Невгамовне бажання відчути тебе поруч ще раз, що йде напролом через неможливе. Та хіба важливо зараз «як»? Я так заскучилась за тобою! Іди сюди! — притягнула Кірілла Марса у невгамовний поцілунок, що чекав своєї черги цілі віка.

~THE END~