Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

Родосвіт ще не зовсім прокинувся, але схопився на ноги й вибіг за мною, ніби на бійку - у руках він стискав меча. Але побачивши небо, завмер й розслабився.

- Це Авроре Бореаліс, - вимовив брат й сперся на меча, важко дихаючи. - Ти давай легше наступного разу зі мною, я міг тебе спросоння й забити.

- Що?! - не зрозумів я.

- Це, - брат вказав на небо, - це - північне сяйво. Ніхто не знає, що воно таке насправді. Я чув про це, але сам не бачив…бо ніколи не був північніше за Прешен. Але тут…

- Це неймовірно!

Що більше ми вдивлялися, то більше помічали. Нічне небо розцвіло у чарівній палітрі. Тихо вигиналася чорна вуаль горизонту, підкреслена переливами темно-синіх відтінків. Ніби ткацьке веретено вихоплювало  на небі пелюстки зеленого та синього, обвиваючи їх навколо зірок. Погляд мій сягав далі, поки не упав у море, що бездоганно відзеркалювало небо. 

- Що там таке? Зелене? Бачиш? - вдалині, вздовж берега виблискувало щось тим дивним зеленим кольором, але було занадто далеко, щоб я зумів роздивитися. 

- Не бачу нічого, мабуть дуже далеко, - відповів брат, озираючись. - Ходімо назад, маємо добре відпочити. А завтра вже подивимось що там таке. 

Ранком ми як не вдивлялися - нічого не побачили. Зібралися швидко, розкидали гілки й мох у різні боки, аби нічого не вказувало на місце нашої стоянки, й попрямували далі. Знову на піску викарбовувалися два ланцюжки шагів. 

Тими днями швидко темнішало, зранку сонце ледь-ледь піднімалося над обрієм і хутко ховалося за ним майже опівдні. Того дня шойно воно сіло, здійнявся злющий вітер. Від дратівливого виття закладало вуха, й сльозилися очі - а сльози одразу ж застигали на холоді й склеювали вії. 

Похмура ніч швидко поглинула довколишній світ. Ми вирішили йти уперед поки ще мали якійсь сили, бо навколо було неспокійно. Праворуч від нас розкинулася лісова пуща, гілки дерев смикалися під натиском вітровію, і здавалося що серед дерев хтось є. 

Не раз і не два Родосвіт вдивлявся в ту темряву, але нічого не побачив.

- Занадто темно, - зауважив він і пришвидчив ходу. Я поспішив за ним, бо мені постійно чулися дивні звуки, хропіння і стукіт, і все наче копитами по камінню. 

- Я щось чую. Там хтось є і їх багато. Цей стукіт…

Брат зрозумів це раніше за мене. Він миттю обернувся і прошипів мені одне слово:

- Біжи!

Я не витримав і обернувся сам. 

Місяць вийшов з-за хмар якраз вчасно, щоб віддзеркалити в братових очах жах. Хітніки! І багато, ба більше ніж до того!

Я не пам’ятав як зірвався на біг. Тільки відчував біль у втомлених м’язах і шалений стукіт серця. Ми бігли якомога швидко і водночас відносно тихо, радіючи що пісок і вітер приховують наше бігство. Легені розривало від болю, але страх ганяв кров по жилах швидше і швидше, витісняючи біль у ногах.

Ми змогли втекти доволі далеко, коли зненацька небо засяяло: наступної миті я знову побачив північне сяйво. І заскреготав зубами. Воно зробило ніч більш схожою на день. Нас легко могли побачити! Роздратований, я зупинився, щоб віддихатися й роздивитися на усі боки. 

А потім я побачив її. Бліда смуга зеленого світла змішалася з ледь помітним місячним сяйвом і вказала на вежу на березі моря. Як я її не помітив до того - не знаю! 

- Вежа! - заволав я до брата і тільки потім зрозумів, що накоїв. До неї ще треба було добігти, а позаду вже чулося хропіння чортів, які почуяли близьку здобич. Родосвіт почув мене, подивився туди де стояла вежа, але нічого не відповів, тільки спохмурнів. 

- Бігом! За мною! 

І ми знову зірвалися на біг. Від надії на порятунок ноги рухалися наче швидше. Проте ніч не була готова відпустити нас, чорти вже помітили двох втікачів і видали такі жахливі рулади наче нам треба було нагадування, що вони поруч. 

Здавалося, чортів нес на собі сам вітер, так швидко вони наближалися!  

Я біжав, як ніколи в житті. Забувши про біль, страх, про те нащо я взагалі біжу. Одна думка пульсувала в голові: дістатися вежі, дістатися вежі!  Морське повітря важко входило й виходило з легень, наші серця билися, неначе стародавні барабани, відгукувалися на стукіт нічних переслідувачів в густій чагарниковій низині.

Вежа неминуче наближалася. Виступала на тлі нічного неба, гострою стержею прорізаючи зірковий покрів. Як ми дісталися ближче, вона стала більш видимою. І коли ми нарешті досягли її, засапані і знесилені, брат зі стогоном склався навпіл і спитав:

- І де та твоя вежа?!

В мене забракло мови на мить або дві.

- Ось же вона! - я поплескав по стіні, і братові брови здійнялися високо над очима. Він простягнув руку і теж торкнувся холодного каміння.