Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

На світанку я почув дивний шум. Щось рокотіло, безперервно і з силою, якої я доти не відчував.

- Ти це чуєш?

- Що саме?

- Цей…наче рокіт якийсь. Як струмок, але…не знаю.

Брат нічого такого не почув. Ми вже зійшли з пагорбів й нам все частіше траплялися піщані ділянки, щедро вкриті камінням. І, минаючи одну з таких ділянок, я знову почув це. Наче хтось котить каміння туди й назад. Але дуже-дуже швидко. 

- Зараз! Ось! Чуєш? Це що, вітер в скалах? 

- Ні, - відповів Родосвіт, коли знову прислухався, і водночас просяяв. - Гадаю ми дійшли!

Він додав шагу, я за ним, і за мить ми вийшли на пустинний берег, вдихнули солоне повітря, втупилися поглядами у безкрайню воду, що несамовито набігала хвилями на вкритий крихітними камінцями берег й також смиренно відступала, щоб за хвильку знову напасти. 

- Це не схоже на…та ні на що це не схоже! Море…воно наче нескінчене! Яке ж воно велике, але…воно ж має…кипіти? - спитав я спантеличено. 

- Хтозна. Може то лише такий вислів, може насправді нічого такого тут нема, - брат також виглядав трохи розгубленим. Він озирався на всі боки, але ж помилки не могло бути. Це воно, Скляне море.

- Тож, ми дійсно дійшли. Ми й справді тут, на самому заході континенту. Це… - я не зміг дібрати слів. Натомість, зняв рукавицю і торкнувся спіненої води, на дотик - крижаної.

- Краще ніж я сподівався, не така вона вже й холодна, навіть не вся замерзла, - виніс вирок, вказав на брилі криги трохи далі, і повернувся до брата. Небачучий погляд його було наче прикуто до горизонту, очі блищали, губи щось шепотіли, щось, що мало почути саме море.

- Ти в порядку?

Родосвіт кліпнув кілька разів очима, наче пригадував де він і як тут опинився. Я підвів погляд і сам втупив погляд у море, що зливалося десь там із небом. Хмари розтягнулися по небу, наче маселко, що намастили на хліб, а хвилі пестили пласкі різнокольорові камінчики, що більше скидалися на льодяники аніж на справжнє каміння.

- Я не вірив, що насправді побачу море. Проте, я тут. 

- Ти раніше не бачив море?

Він повільно похитав головою:

- Ніколи. І ось, після всього, коли вже не мав би нічому здивуватися, я зустрів найбільше диво у житті. 

Усмішка розквітла на моєму обличчі. Я й сам ледь міг відірвати погляд від води, і був без тями радий, що брат розділяв моє захоплення. 

Але порив крижаного вітру повернув мене на землю. Нагадав, чому ми тут, так далеко від дому. 

- А як ми будемо шукати ту башту?

Питання вирвалося само собою. Я навіть роздивився навколо, ніби та башта з’явиться з нізвідки сама собою. Родосвіт відізвався майже одразу - він вже думав про це.

- Це найзахідніший куточок берегу. Будемо йти на північ вздовж берега і колись її знайдемо.

- Колись? - вихопилось у мене вже не так радісно. На те брат мені не відповів. 

Як споночіло, ми заночували на березі. Втомлені виснажливою подоріжжю по пагорбах, ми швидко знайшли крихітну печеру подалі від води. Натягали гілок з гаю неподалік - щоб прикрити вхід, й моху - аби було зручніше відпочивати. З братового дозволу я знову розвів багаття - як вчив ворон. Родосвіт подивився на мене з підозрою (він кожного разу так дивився, коли я розводив багаття), але промовчав. 

- Так ми хоча б не задубіємо, - виправдовувався я, не витримавши тих поглядів, і Родосвітові не було що заперечити на те. 

Я дочекався поки він засне, а сам вийшов назовні й підійшов до води. Якщо море дійсно зачакловане, то воно має містити неабияку магію, тож я вигадав собі нове завдання - намагатися витягти ту магію з води, щоб не витрачати власну під час виснажливих тренувань. Тільки для тренування, звичайно. Тому я й викликався чергувати ночами. Але що й казати, в мене нічого не виходило. Щойно ми дісталися цього берегу, як мене наче зціпило. І мою магію - теж. 

Так минали дні. Ночі ставали дедалі холоднішими, але тихішими. Однієї ночі я задрімав під час чергування, й прокинувся від відчуття що мене душить сон. Вийшов назовні подихати, розім’ятися, і не зміг втримати зойка. Все небо було розполосоване зеленими, білими, синіми хвилями. Вони переливалися і змінювали колір щомиті і мені здавалося, що то море власне зайняло місце неба. 

Не довіряючи очам я кілька разів кліпнув очима, потер віки, але кожного разу небо було те саме - дивовижне, кольорове, неприродньо світле для ночі.

- Що це таке?!

Я пострибав як той заєць назад, до нашого барлігу і розбудив брата. 

- Швидше! Там таке! Ти маєш це побачити!